Орда
Про степ і кордони
Кордон - з французької - шнур; мотуз. Мотузами держави міряли лінії розмежування. На початку вісімнадцятого століття це слово потрапило і до української лексики. До того Україна не знала кордонів: безмежний простирався довкіл степ, пишно уквітчаний маками під весняним веселим безхмар'ям, віяв вітер, сяяло сонце, і розпашілий пахтів духмяними травами степ, і дзвеніли, видзвонювали в небесних блакитях жайворонки, під спів безтурботних птахів котились незчисленні кибитки, то рухалась степом чергова кочова орда: скіфи, сармати, гуни... скільки тут їх проїхало від віку віків? не злічити...
Степ - домівка кочовиків. На рівні мовознавчих припущень, слово степ має тюркське походження і означає "плоский, низький". Втім щодо етимології згоди серед науковців немає: дехто вбачає витоки давньоруської форми "сътепь" в праслов'янському корені, з якого, між іншим, виникло слово "топот",
І тоді первісне значення тре трактувати, як "витоптане місце, рівне, голе"...
Що ж, додамо в текст тупотіння.
Висохла вижарена сонцем земля, степ перетворився на камінь... Знітились і принишкли трави, в сохлий грунт вбивають їх кінські копита, пил куриться димом над степом, затих, знімовів степ, - які жайворонки? - чутно лиш тупіт копит: сунуть степом монголи.
Хан Бату
- онук Чингісхана -
в 1236 році відправився у похід
і корились народи непереможній його армії, хто не корився - гинув.
За три роки Бату захопив Волзьку Булгарію, Мордву (правобічне Поволжя), Залісся (східну й північну Русь), Дешт-і-Кипчак (Дике поле), частково Північний Кавказ. Потім настала черга Русі південної. І хоч як вперто не бились руські князі, як відчайдушно не покусували монголів хоробрими своїми полками, непереборна татарська силища їх просто змела, розчавила. В 1240 році військо Бату штурмом взяло Київ, і, вдосталь пограбувавши, понищивши, потрощивши град-красень, рушило далі.
Пройшовши, мов ніж крізь масло, через Галичину та Волинь, монголи вторглись до Польщі, Угорщини та Далмації. І стугоніла земля, дрижала земля від кінського тупоту, камнем стала земля, - наче камінь облич тисяч татарських вершників.
Грізні потуги європейських правителів виступили проти загарбників, і сходились в полі дві волі: воля завоювання з волею непідкорення. В битві при Легниці було погромлено цвіт німецького та малопольського лицарства. На річці Шайо угорсько-хорватська армія зазнала нищівної поразки. Лише звістка про смерть Угедея, великого хана Монгольської імперії,
- вікопомної держави степовиків -
примусила хана Бату повернути назад, додому. Згодом за традицією чингізидів Бату поділив батьків улус з чотирма братами і гідно володарював у своїй частині, що розпростерлася від Надволжя аж до Дністра - пив кумис в золотому шатрі, надавав ярлики тим достойникам, хто плазував перед ним, по-рабські принижуючись в надії здобути право княжити на батьківщині та дідизні, використовував князівські лоби, як підніжку для свого чобота, - в пам'яті монгольських і тюркських народів Бату залишився під ім'ям Саін-хан ("Добрий хан").
* * * * *
Орда
Слово "орда" походить від тюркського ordu або монгольського ordo, які означають "військовий табір".
Весь світ належав монголам, просто ще не весь він був завойований... Монгольська імперія народжена війною і для війни - величне дітеще Чингісхана. Саме він, славний та невкротимий воїн, об'єднав під своєю рукою кочовиків Великого степу і створив з них непереможну армію. В цьому війську ані етнічне походження, ані належність до родової знаті не мали жодного значення - тільки здібності та особиста відданість хану визначали кар'єру людини. Організація війська забезпечувала неймовірну керованість. Армія складалась з десятків, сотень, тисяч і десятків тисяч (туменів) воїнів. Держава впорядковувалась за тим же принципом: десятком, сотнею, тисячею називалась така кількість населення, яка мала виставити відповідне число вояків...
І, мов пошесть, ширилася імперія, неспинно розповзалася світом - весь світ належав монголам, просто ще не весь він про це знав.
Страхом і залізною дисципліною трималась Імперія: завинив один - карався десяток; завинив десяток - каралась сотня. Побиття киями, смерть та вигнання - ось найпоширеніші розправи за злочин. Слово начальника - ось суд. Гірших провин, ніж невиконання наказу або дезертирство, не було в монгольському війську: виявив непокору, втік з поля бою - отримай неминучу і скору смерть.
* * * * *
На піку свого розширення Монгольська імперія простягалася від Тихого океану аж до Балкан... В 1269 році єдність "Великої срібної династії" набула інших форм: хани улусів оголосили себе незалежними правителями, не визнаючи зверхності Великого хана. Відтоді Монгольська імперія стала низкою самостійних держав, де владарювали нащадки Чингісхана: Улус Джучі або ж відповідно до пізніших руських літописів "Золота орда" - один з них.
* * * * *
Святі люди
Руські князівства входили до складу Золотої Орди на традиційному для степових імперій становищі підневільних конфедератів: все, що треба було монголам від захоплених територій - це покора і данина. Чингізиди не обтяжували себе дріб'язковим адмініструванням, в справах урядування покладались на місцеву еліту, військова міць і колосальна перевага над повойованими володарями дозволяла степовикам не перейматись надмірно складною державною розбудовою, достатньо було серед купи охочих обрати найліпшого кандидата,
- того, хто без жодних сумлінь буде плазувати, мов гаддя, та здувати пилинки з чобіт ханських посланників, -
і надати цьому достойнику відповідний ярлик.
Ясна річ, попервах біля подібних персон перебували люди з числа монгольської знаті - так звані, баскаки - які відали зборами податків, мит, наборами рекрутів, придушували опір в зародку та й взагалі пильнували за дотриманням встановленого порядку. Втім подекуди серед руських князів знайшлись настільки вправні державники, що потреба в монгольських чиновниках просто відпала: місцеві кадри справлялися на відмінно.
Першим з руських князів, який вступив у відносини з ханами Золотої Орди був Ярослав Всеволодович, князь Володимирський.
Сей чоловік добре покняжив з ханської милісті - добре, але недовго. В 1246 році він відправився в Каракорум відсвяткувати зведення на великоханський престол Гуюка і славно побенкетував з новими товаришами, донесхочу набив черево м'ясом, щедро приправленого отрутою, і тільки оце збирався проголосити вітієвату здравицю гостинному хазяїнові, як раптом зблід, засичав, заплямкав пухкими вустами, та й здох в страшних корчах під холодним, - скляним і байдужим, наче в змії, - поглядом.Торогене-хатун,
- кажуть саме вона, матінка великого хана, підсипала в їжу яду -
Монголи нерідко практикували сей радикальний спосіб, аби без ускладнень заволодіти країною не дуже відданого васала.
Ускладнень дійсно не виникло.
Ярославичі, сини руського князя, сумирно отримали ярлики: Андрій - на Володимир; Олександр - на Тверь.
* * * * *
Андрій добре покняжив з ханської милісті - добре, але недовго. В 1250 році він одружився з Устиною - донькою Данила Галицького - і на славу побенкетував з тестем: безустанку лилися янтарні струми хересу, весело текли золоті ріки токаю... Тож во хмелю, можливо, й злетіло з вуст князя Андрія якесь необережне слово. А, може, його старший брат просто образився, що всупереч звичаям посів не той, не великий престол. Як би там не було, Олександр поспішив до ординців з доносом: мовляв, щось замишляє проти татар Андрій... Ще й не сповна данину платить...
Андрія негайно звинуватили в зраді та відправили для покарання військо. Володимирці, суздальці, переяславці збились до купи та вирішили боронитися. Тож показово татари повчили бунтівників: раті побили, забрали в Орду безліч людей, коней, худоби. Князь Андрій втік у Швецію. Князь Олександр отримав ярлик на великокняжий престол - і це ж не останній його подвиг.
Олександр був добрим васалом.
Спираючись на військову підтримку татар, - та й власну багаточисельну дружину маючи під рукою - саме він забезпечив проведення перепису населення в північних і західних улусах Орди, саме він першим з руських князів відвіз до Орди подушну подать.
Коли його зверхники забажали отримувати данину з Великого Новгороду, князь Олександр ревно взявся виконувати вказівку: новгородським боярам та баламутам відрізали носи, виколювали очі... Приспішники Великого князя катували та калічили городян, допоки вони не погодилися сплачувати вихід.
На долю Олександра випало чимало славних діянь. Це ж він захистив Святу Русь від псів-лицарів. Це ж він - ще в юністі - здобув перемогу в страшній сечі зі шведами, за що й отримав прізвисько Невський. І хоч шведські літописи взагалі не відають про ту вікопомну баталію, ми то знаємо... Ми незрушні в своїй вірі... Ми переконані, що закута в залізо ломила "свинею" лицарська кавалерія, і тріщала під вагою кіннотників крига Чудського озера, і провалювалися під кригу тевтонці, і топли в чорній воді...
Звідки стільки німецьких лицарів у війську єпископа Дерпту? З чого б це вони стали тевтонцями? Чому до 5 квітня - дня, коли фактично відбувалось "Льодове побоїще" - досі не розтанула крига, хоча вже піднялась, підросла трава? Адже в Лівонській римованій хроніці зафіксовано: вершники падали у траву... Втім не треба зайвих питань. Наша пам'ять - наш світогляд і переконання - формуються не історичними першоджерелами. З цієї поважної причини Московська церква канонізовала монгольського посіпаку, внесши в 1547 році Олександра Невського до списку святих... Що й казати: святий чоловік... І нащадки його, як придивитись, майже всі вони - святі люди.
* * * * *
Nota Bene
Насамперед слід зазначити: все, що ми знаємо про минуле, ми знаємо з чужих слів. Літописи, хроніки, світські та церковні повчання - ось витоки наших знань. Однак чи правдиві наведені в першоджерелах відомості? Чи має сенс зважати на переказ подій, яким літописець не був очевидець - про які він довідався з чиїхось оповідей та чуток або які відбувались за сотні років до його народження? Чи вірити пізнішим правкам, якими, наче мохами пні, порастали давнішні тексти? Наскільки неупередженими є записи про діяння володарів, від чиїх капризів залежало благополуччя, а то й життя літописця? В яких пропорціях змішані факти та ненавистю породжені вигадки в сповіщеннях про ворогів?
- питання, питання -
Якщо вже якийсь текст і мати за джерело більш-менш надійної інформації, то це правові акти (на кшталт, "Руської правди" чи "Великої Яси" монголів). Або, скажімо, нотатки мандрівника, від пильного ока якого не скриється найменша дрібниця. Бо, ясна річ, зазвичай не цікавість рухає такою людиною, не щирий інтерес до побуту іноземців, а прямий наказ начальника відправляє подорожнього в далеку і небезпечну путь.
Наприклад, ченця Джованні з Плано-Карпіні відрядив до Орди папа Іннокентій IV. В 1245 - 1247 роках святий отець здолав тисячі кілометрів, аби дістатися до Каракорума та передати листи понтифіка кагану кочовиків. Після усього-то чотирьох місяців очікування папський легат мав аудієнцію з великим ханом Гуюком і з ввічливою люб'язністю дипломата намагався втовкмачити дикуну, що треба покаятися за погром, який татари учинили в Європі, що час навернутись до віри, що глава Римської церкви, яко вікарій Ісуса Христа на землі - готовий показати царю та народу Тартар шлях істини, братерські призріти й відкрити врата Царства Небесного...
З усього мовленого Гуюк зрозумів, що вождь католиків проситься під його зверхність. Тому - силою вічного неба - хан Великого Улусу велів папі особисто явитися зі своїми царями та віддати кагану належні почесті. На цьому прийом завершився. Джованні з Плано-Карпіні узяв листа з ханською відповідю та відправився у зворотню путь.
* * * * *
Під час непересічних своїх мандрів францісканець, окрім пактування у головному шатрі Орди, мав честь розмовляти з Бату, зустрічався з іншими видатними правителями, і персонами рангом нижче, і неваговитим, малозначущим людом,
- типу народом -
За всім, що довкіл, легат уважно спостерігав, про все детально розпитував, а після повернення зробив докладну доповідь керівництву, і, отримавши за труди в нагороду місце архїєпископа в Антіварі, попрямував до місця нової служби, де й скінчив свої дні у мирі та спокої.
І
оце якби б панотець не залишив по собі книги про подорож,
то швидше за все ми б і знати не знали про його існування, а головне про тогочасні реалії відвіданих їм країн.
Бо саме звідти, з "Історії монголів, яких ми називаємо татарами" (Historia Mongalorum quos nos Tartaros appellamus) Джованні Да Плано Карпіні черпають відомості професійні історики,
- ім'я їм легіон -
ті пишномовні пір'я, які перетворили один з уламків Улуса Джучі спочатку на Русь, а потім на Третій Рим... Адже (і це друге, що слід зазначити): історія - мистецтво інтерпретації.
Хтось зі слів францісканця - мовляв, "Київ зійшов на ніщо" - виводить цілу ідею: про страшний погром, про випалену пустелю, на яку обернулась Русь після навали, про населення, що втікло від татар у Залісся, - під захист, під опіку Рюріковичей - славних руських князів. І вже там кебетою природженого вождя на прізвисько Невський, подвигом і талантами чисельних його нащадків піднялась Свята Русь з колін, цього разу не Київська, а Московська.
А хтось з тих самих свідчень, народжує іншу фантазію: мов татарське нашестя перетворила Київщину на пустелю. І тільки матка-вітчизна, могутня Річ Посполита, зуміла відтворити життя на згарищі, лишень завдяки Короні відродилась та розцвіла ця земля.
Що ж... ми знаємо історію з чужих слів.
Але
- і це третє, що слід пам'ятати -
Брешуть люди. Слова ні.
І тоді - разом з папським легатом - ви почуєте, що по погромі князь Михайло (тодішній володар Києва) зайнявся обсадою Києвської митрополії. Зустрінетесь з тисяцьким та київськими боярами. Побачите, як приїжджають до Києва іноземні купці. Цілі купи торгового люду: з Вроцлава, Генуї, Венеції, Пізи, Акри... Мабуть для того, аби прикупити собі на згадку трохи попілу київських згарищ - не рознесеної вітром золи...
Якщо руське населення врятувалось від шаблі татарина, то чому рушило на болота? Чому не повернулось до дому, на незаймані родючі грунти? Чим краще князівське ярмо, ніж нагаї баскаків?
- питання, питання -
Наостанок, слід зауважити: Улус Джучі - периферія степової імперії, велетенської держави монголів, створеної війною і для війни. Від сірого вовка числив свій рід Темуджин, в раньому віці він став сиротою, воїнським хистом та залізною волею згрупував сей чоловік коло себе монгольські коліна, а згодом і всіх кочовиків Великого степу, в 1206 році набувши ім'я Чингісхана, що означає "Вселенський хан"... З полудневого басейну Амура почався рух орд: Китай, Середня Азія, Іранське нагір'я, Перська затока... Розумієте? Монгольська імперія - перша і єдина в світі держава, яка повністю контролювала Великий шовковий шлях.
Бо війна для Орди - не вибрик правителя, не збіг випадкових обставин. Це свідомий вибір удару.
Після смерті творця імперії монструозне його дітище було поділене на чотири частини: Джучі, Чагатай, Угедей і Толуй - кожний з синів Чингісхана отримав собі улус. Наймолодший, Толуй, - згідно традицій степу - мав залишатись на батьківщині, аби стерегти вогнище... Старшим належало продовжити батьківську справу. Угедей завершив підкорення чжурчженів та Персії. Чагатай міцно тримав землі Ілі і Чу. Найстарший, Джучі, опинився на периферії степової імперії - інакше кажучи, на фронтирі, на одному з майбутніх фронтів. Сину Джучі, - хану Бату - судилося здобути пів-континента, і
- увага -
Волзький торговий шлях ("шлях із варяг в араби"), торговий шлях по Дніпру ("шлях із варяг в греки")...
Починаючи з тринадцятого століття, монголи контролювали всю міжнародну торгівлю і саме з цього мали шалений зиск.
При перетині кордонів улусу спеціальні чиновники — тамгачі — оцінювали ввезені товари, стягували чітко обумовлений відсоток від їхньої вартості і, як позначку про завершення митних процедур, ставили спеціальний родовий знак хана — тамгу. Від слова "тамга" походять слова "таможенник" та "таможня". Усі зібрані кошти поступали в скарбницю хана - тобто в "казну".
Руські князі, до речі, також не в тім'я биті: з давніх давен на Русі брали з деревлян по куниці від диму... Раз по раз в літописах згадується "полюдє", "перевіз", "корчмита", "оброк", "ловчеє", "поволовщина" й інші поживи. За кожного вбитого князь діставав дуже велику виру: 80 гривен за голову "княжого мужа" (тобто 40 фунтів чистого серебра).
На торгах збиралося "мито", що вимагало присутності "митника" (або "свідків"). На торговельних шляхах та мостах в Руських землях сидять "митники"... і це між іншим свідчить про окремішність двох народів: того, що народиться з тубільців Русі і того, який сформується з автохтонних елементів Залісся. Адже мова - це дзеркало, вона показує те, що людина бажає не бачити. Або приховати, спаплюжити чи замовчати...
Мова - найкращий свідок. Вона явить: Москва не Русь.
Москва жила по законам Орди. Москва живе по законам Орди. Москва є і завше була Ордою... ким би московити себе не називали.
При оформленні сторінки використані репродукція фрагменту триптиху "Олександр Невський" художника Павла Коріна та ілюстрації невідомого (мені) авторства.