Войнаровський
Заслання у Сибір, смерть

Москва ніколи не випускає свою жертву із рук. А руки у неї довгі... В 1823 році цареві спало на думку відправити Войнаровського на заслання у Сибір, відтак вірний слуга Андрія Івановича - Якубовський - починає збирати свого пана в дорогу.

З листа від 21 серпня ми довідаємося, що взуття, яке була надіслала дружина пана Андрія для свого чоловіка, виявилося затісним, тож довелося його продати.

З листа від 11 жовтня ми взнаємо, що роздобути дозволу, аби перечекати до ліпшої (зимової) дороги, не вдалося, - що москалі дають на подорож лише дві копійки денно і цього, звісно, не вистачає - що кредит нещасного Войнаровського дуже слабкий: у пана посла Штамбке із сльозами пощастило випросити 5 дукатів да від слуги зазначеного амбасадора взяти перуку, яка коштує 3 дукати...

* * * * *

* * * * *

Треба бути неперевершеним романтиком, аби складати про ці глухі й безлюдні краї вірші... Якутськ - дика північ. Сувора. Страшна. На животіння в цій убогій, наскрізь промерзлій пустелі до скону літ прирік цар Петро Войнаровського, - свого особистого ворога, зрадника, бунтівника, блискучого кавалера... Тут, за тисячі верстов від рідних порогів, пан Андрій скнів і волочив життя без надії на краще, знемогав від нестерпної муки розлуки з родиною, вдивляючись в неосяжні, вкриті снігами простори, згадував милу батьківщину, - зелену повідь полів, щиро-гаряче золото сонячних променів.

Може - хто зна? - він сподівався на чудо і чекав на обіцяну московським царем амністію.

Може, ніщо не скрашало йому життя і спомини, які лізли, мов черва після дощу, не ставали відрадою, гризли й точили серце.

В 1737 році один вчений німець - професор Міллер - на доручення російської Академії Наук подорожував Сибіром і поміж якутів, тунгусів та інших дикунів, вивчення яких складало етнографічний інтерес Герарда-Фрідріха, натрапив на князя Андрія,

- похмурого зневіреного відлюдника -

ця зустріч стала творчим матеріалом для поеми Кіндрата Рилєєва і останньою звісткою, яка вказувала, що небіж Мазепи іще живий.

Невдовзі пана Андрія не стало... Вважається, що Войнаровський вмер у 1740 році. Декабрист Бестужев-Марлинський, який сто років потому і сам відбував заслання у тих краях, в листі від 23 листопада 1833 року писав: "Могилы Войнаровского не знают, но указывают на другом берегу Лены против Якутска, в селении называемым Ярмонкою, место, где стояла его юрта"... І, звісно, було б незле, якби природа подбала, щоб саме тут, у невідомої нам Ярмонці, круча метрів десь п'ятнадцять - двадцять заввишки круто уривалась згори і майже вертикально спадала у воду. Тоді б на край крутосхилу ми б помістили якусь схильну до трагічних метань особу,

хоч би і себе,

- автора -

і вітри б обвіювали наше строге обличчя, і безмежною панорамою відкривався би перед нами безкраїй простір, і, пильно вдивляючись в цю неосяжну для ока просторінь, ми би важко й повільно думали дуже глибоку мисль,

щось типу: "справжнім героям не личить пишнота надгробків, спомин народу - єдиний гідний їхньої пам'яті меморіал"...

Здається, отака замальовка пішла б на велику користь нашому тексту.

Однак формат історичного нарису накладає на нас певні обмеження, - попри любов до художніх оздоб і вигадок, наш сьогоднішній арсенал - факти.

Тож годі фантазій... скажемо, як воно є: Войнаровський не годиться на роль героя.

Замість того, аби брати до рук гетьманську булаву та в битвах з Московією виборювати незалежність козацької нації, він клопотався про свої матеріальні статки, купався у розкошах і занадто багато уваги приділяв веселощам та жіноцтву.

Войнаровський не є герой. Він - людина.

На скрижалях історії не викарбоване його ім'я, народні спомини зосереджені на інших персонах, в професорських розвідках він так і залишився Мазепиним небожем. Ані хреста, ані з мармуру висіченої споруди пану Андрію ніде не встановлено. Лишень меморіальна дошка на будинку у Гамбурзі - там, де схопили Войнаровського москалі - оце й все, на що сподобилось людство заради українського державного діяча, осавула великого гетьмана, бідолашного сина згвалтованої окупантами України.

* * * * *