Войнаровський
Кінець справи, що всіх втомила
Глава 9
Грудень. Вогкими, сірими затягнуло Гамбург туманами. В будинку московського резидента томиться Войнаровський. Під трьома замками, під невсипущим оком сторожі, сам один із своїми думками... Плани, мрії - все те розвіялося, наче дим. Ще один день минув у надії вирватись на свободу. Чи не марній? Стуминками хвилин стікає неспинний час. Луна кроків дозорців, які, мов заведені, ходять під вікнами. Ніч. Тиша. Імла. Непроглядність.
Ситуативні заступники українця зробили все, аби витягти пана Андрія на волю. Розголос і недвозначна підтримка європейської преси, демарш трьох дипломатів, вчасно доставлена нота цісаря, в якій гамбурзький зверхник забороняв міській владі видавати царю Войнаровського, - все це давало надійну підставу для сподівань щодо швидкого визволення Андрія Івановича, тож не дивно, що французький амбасадор Пуссен раз по раз розраджував уряд Франції обнадійливими депешами.
Магістрату вочевидь не кортіло встрянути у конфлікт ані з царем, ані з цісарем, - 3 грудня 1716 року делегація вільного ганзейського міста приїхала до Петра і з усією повагою стелилася перед його персоною, ледь не плазувала навколішках.
Самодержець московський слухав посланців суворо, - не сприймаючи жодних резонів, цар виблискував злими очима і грозився наслати на Гамбург Шереметєва з армією.
Одже грудень...
Войнаровський томився, посли сподівалися, Магістрат плазував, цар грозився, графиня фон Кенігсмарк непокоїлася та болюче переживала за долю свого дружка,
- бува зітхне, бува уронить на рум'яну щоку слізинку -
аж ось в місті з'являється гофмайстериня цариці Московії. Офіційно: аби пригледіти хоромину для погулянки. Насправді ж шасть до Аврори: так і так, є нагода залагодити справу.
"Що? Як?", - цікавиться пані Кенігсмарк.
Гостя пояснює: "На 5 грудня припадають іменини цариці. З цього славного приводу цар хотів дати бучний бенкет у Гамбургу. Однак допоки справа з Мазепиним сестрінком не буде вирішена на користь Його Величности про це не може бути і мови. Але...".
І ще довго шепотілися між собою жінки.
Коли ж візитерша відкланялась, сяюча від щастя графиня заходилася писати листа:
"В мене була сьогодні царицина гофмайстериня й оповіла, що здоровля цариці надломлене і що з хвилини на хвилину можна сподіватися народин дитини. Їй необхідно переїхати до Гамбургу, але цар про те й чути не хоче, доки не буде вирішене питаня з паном Войнаровським. Цариця певна, що якби Войнаровський добровільно, з своєї ініціативи, явився до царя, тоді його не тільки не покарають, але він матиме змогу осісти вільно, де схоче, в Европі. Щодо його рідні, нині засланої на Сибірі, то її повернуть в Україну, де вона дістане свої сконфісковані маєтки. Цар хоче лише обміркувати з Войнаровським козацькі справи. Гофмастериня додала, що завтра імянини цариці й цар був би особливо прихильний до Войнаровського в цей день ласки для всього придворного середовища. Після всього цього чекаю доброго кінця справи, що всіх нас перевтомила".
Лист адресувався Пуссену, однак немає жодного сумніву, що подібного змісту вістку отримав і пан Андрій.
Бранець Петра вхопився за шанс, наче потопаючий за соломинку.
Ще б пак: замиритися з могутнім і мстивим ворогом, вийти на волю, не тільки для себе, але й для рідні отримати неочікувану, однак таку жадану свободу... а, може, й для козацької нації здобути хоч частку колишніх вільностей... мрії, мрії, оманливий солодкий туман.
* * * * *
Чи то була самодіяльна інтрига цариці, чи узгоджна із Петром, добре прорахована гра того ми вже не дізнаємось. Втім це не важливо. 5 грудня Войнаровський особисто попросив Магістрат терміново видати його цареві. Влада вільного міста Гамбурга ошелешила від щастя. "Швидше, панове, швидше, запрягайте коней у екіпаж"... Ще й не смеркло - десь о шістнадцятій годині вечора - зацокотіли копита бруківкою: під ескортом драгунів карета із паном Андрієм покотила в Альтону.
І що заважає нам уявити якогось незначного гамбурзького чиновника, який із смутком дивиться услід кортежу, що віддаляється? В руках у клерка папірець, власноруч писаний українцем: мов, добровільно, ніким не змушений, переходжу я до царя, сподіваючись на милостиву сатисфакцію... В очах вигаданого нами німця співчуття і зажура. В нього немає ілюзій стосовно ласки царя...
Ні в кого, ні в кого нема цих ілюзій.
8 грудня колись-то вже спом'янутий нами Матесон написав:
"Бідний Войнаровський вже в руках царя, від якого мало чого доброго може сподіватися...".
* * * * *
Кінець справи
що всіх втомила
5 грудня 1716 року Мазепиного небожа, однодумця й соратника старого гетьмана, зрадника, бунтівника, українського сепаратиста,
- і таке інше, і таки інше -
доставили пред царські очі.
Петро мав бесіду з князем Андрієм і був надзвичайно ласкавий.
6 грудня цар з царицею у супроводі численної пишно вбранної свити прибули в Гамбург. Того ж дня самодержець московський навідався до Аврори. В тої - як завжди - натовп. В тої - як зазвичай - радісна усмішка на вустах і - що незвично - тривога на дні душі, хвилювання й відчутний неспокій. Петро розщедрився на комплімент хозяйці і - наче ввічливий кавалер - розмовляв з графинею вельми люб'язно. І розвіялись страхи графині фон Кенігсмарк. Адже всемогутній владар Московії запевнив її, що Войнаровський зазнає його милості.
І хто б сумнівався у слові Його Величності... Вже 8 грудня Мазепин сестрінок опинився на допиті у Байсенбургу (головній квартирі московського війська) і зазнав перших тортур: доля Андрія Івановича була вирішена.
Лист Аврори фон Кенігсмарк до французького амбасадора Пуссена цитовано за історичним нарисом "Войнаровський" авторства Ілько Борщака. При оформленні сторінки використана репродукція картини "Думи про Росію" художника Сергія Кириллова.
Примітки
Наступного, 1717 року, 2-го січня по старому стилю Катерина Олексіївна - московська цариця й друга дружина Петра - народила царю сина. Хлопчик прожив один день і вмер 3.01.1717... Взагалі-то майже всіх нащадків Петра бог прибирав, довго не зволікаючи.