Войнаровський
Становище арештанта прояснюється
Глава 8
Горе гнаному... Ще вчора здавалось будь-який утікач від гніву свавільних деспотів гостинно і ласкаво буде прийнятий на берегах Ельби, а вже сьогодні - 12 жовтня 1716 року - усім стало ясно: Гамбург - вкрай небезпечне місце. Адже в цей день, скориставшись недолугою легковажністю Високого Магістрату, москалі схопили Андрія Івановича Войнаровського і, гвалтовно порушивши всі норми та звичаї, запроторили князя у буцигарню, на яку перетворився будинок московського резидента Беттігера,
і все, що може віднині міська влада - це розводити у безпомічності руками,
бо ж бач, біля воріт чатують московські драгуни... не пройдеш.
А штурмувати браму не можна: позаяк посольство de jure є територією Московського царства. Тож магістрат нічого зробити не може. Хіба що виставити свій караул, аби часом арештанта кудись не вивезли.
Все це з вибаченнями та з непідробно скрушними поглядами детально пояснено гамбурзькими мужами шведському генералу, що був прибув визволяти пана Андрія,
і сей генерал на ім'я Велінг
- який за вказівкою Карла ХІІ переїхав у Гамбург, аби бути в епіцентрі подій -
через старшину міської варти зв'язався із Войнаровським і чи не вмить отримав листа у відповідь.
Арештант звертався до цісаря ("голови німецької імперії"), до шведського короля ("протектора козацької нації"), до монархів Франції ("христіянського короля, що охороняє принціпи права і моралі в Европі") та Англії ("приятеля й союзника шведського короля, мого добродія"). В листі було все: і апелювання до справедливості та міжнародного права, яке ніхто не може зневажити, і теза про шановане усіма - навіть Туреччиною! - недоторкане право азилю, і протест проти свавільного та абсолютно беззаконного схоплення, адже
- нагадував пан Андрій -
він ніколи не був царевим підданцем...
Це "посланіє" дало європейській спільноті формальну підставу діяти.
13 жовтня 1716 року до Магістрату вільного ганзейського міста прибула трійка вельми поважних панів: французький амбасадор Пуссен, цісарський представник у Гамбургу Курцрок і швед Ротліб,
- як без шведської дипломатії? адже мова йшла про полковника королівської гвардії, знайомця і приятеля короля -
Кожен з відвідувачів навів відповідні до ситуації аргументи.
Балакучий і пишномовний Пуссен став на грунт непорушності міжнародного права.
Розсудливий Курцрок доводив, що суверенність у цій непростій справі належить виключно цісарю.
Мовчазний похмурий швед виявився найбільш переконливим: в кількох словах він змалював гамбуржцям перспективу репресій їх кораблям у всіх шведських портах і на цьому візит завершився.
А про що ще гуторити? Все й так було зрозуміло - магістрат запевнив європейську спільноту, що дуже шкодує з приводу схоплення князя Андрія і в ніякому разі не дозволить нахабам з Московії вивезти його з вільного ганзейського міста.
* * * * *
Добрі люди донесли до Войнаровського звістку про демарш дипломатичного корпусу, правда та суспільна опінія були на боці пана Андрія, він точно знав: його не кинуто напризволяще, тож і не бачив причин занепадати духом. В усякому разі в листі, писаному до дружини за дев'ять днів по ув'язненню, бранець Петра демонструє щиру надію, що справа піде до ладу, бадьориться:
"Моя люба Ганно!
Правдоподібно, ти вже одержала вістку про моє нещастя, а саме як арештував мене в Гамбургу московський резидент, в оселі якого я сижу вже дев'ятий день.
Завдяки інтервенції трьох послів, а саме шведського, цісарського й французького, місто не дозволяє мене вивезти. Отже сподіваюся за Божою допомогою відзискати ще свободу. Ти не сумуй дуже з приводу того, що сталося, бо хоч би я й залишився арештований до приїзду Його Царської Величности, все ж сподіваюся, що він поставиться до мене, як справедливий пан, знаючи, що я ніколи не брав участи у змові мого дядька. Моя люба жінко, ти маєш у руках мою диспозицію, яку я зробив на письмі перед моїм від'їздом. Отже май надію, що Його Величність король Шведський, як вельми справедливий й ласкавий пан, не дозволить, щоб сталася якась кривда тобі та моїм дітям, натомість тому, що Його Величність мала мене у своїй високій опіці, так само перенесе свою опіку на тебе й на моїх дітей. Зобов'язання Його Королівської Величности знаходиться в руках пана Ереншільда, отже ти з дітьми, доки я буду в московських руках, повинна звернутися до нього й дістати той документ. Моя шкатула з паперами також у добрих руках і не пропаде. Моли тільки Бога, щоб я вийшов з арешту, тоді знову все направиться. Прошу передати привіт усім, до мене прихильним, і запевнити, що я залишаюсь і т. п.
моєї милої та коханої Гані вірним слугою С. А. Войнаровський".
Тільки дуже наївна людина могла б сподіватися, що царем настановлені доглядачі не стануть перлюструвати приватну кореспонденцію. До числа простодушних бевзів Мазепин сестрінок не належав. Саме тому він завбачливо відхрестився від участі в антимосковському виступі свого вуйка. Однак роль Войнаровського в збуренні козацької нації була добре відома Петру - цар жадав крові пана Андрія,
- волів його голови -
про що й сповістив Магістрат письмово, погрожуючи в разі невидачі особисто явитися в добрій компанії шукати свого "васаля і бунтаря, що командував в Україні трьома полками й дезертував".
Компанія у царя - кількадесят тисяч багнетів. Тож гамбуржці не надто хотіли опонувати роздратованому московиту, мов небіж Мазепи - козак і шведський полковник... Але ж принципи... 28 жовтня 1716 року відбулося засідання сенату та Магістрату, на якому цареві було відмовлено видати Войнаровського.
Отакої
або ж Не все коту масниця.
Діставши відкоша, визвірився Петро, оскаженів. Раз по раз у Гамбург приходять від нього все грізніші й грізніші грамоти. Видати "оного збігця" вимагає й стоїть на своєму цар.
Але гамбуржці - народ тертий. Допоки триває ця словесна баталія, до цісаря, до начального та могутнього вождя усіх німців, летить цидулка з запитанням: "Що робити?".
Відповідь цісаря категорична:
"Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високошановний Магістрат після однобічної царської заяви порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровськоіго, що шукав захисту на цій території. Високошановний Магістрат не тільки арештував Войнаровського, але ще залишив його в оселі московського резидента під охороною московських вояків. Його Цісарська Величність ніколи не мала ніяких обвинувачень з боку Царської Величносте супроти вищезгаданого Войнаровського. Тому Його Цісарська Величність через Ексцелєвцію Віцеканцлєра Священної Імперії повідомила царського амбасадора у Відні, що в разі, коли б мав щось до кавалера Войнаровського, нехай передасть свою скаргу у Найвищий Імперський Суд".
У п'ятницю 2 грудня 1716 року пан Курцрок приніс цісарську ноту у Магістрат і з великим ентузіазмом та не менш великим полегшенням читали її рядки гамбурзькі урядовники. Адже вінценосний вождь усіх німців нагадував гамбуржцям, що місто їх є нейтральною територією і "завжди мусить бути невтральним і ніяких репресій супроти будь-кого не може робити, тим більше не може на підставі однобічної заяви когось арештувати, а тим менше ще видавати в чужі руки"... Тож поважним панам-урядовникам залишалося тільки чемно вислуховувати москалів та розводити у безпомічності руками: мов, а що ми? звертайтесь до нашого зверхника...
Юридично ситуація прояснилася.
Фактично - ні.
Лист Войнаровського до дружини та нота цісаря цитовані за історичним нарисом "Войнаровський" авторства Ілько Борщака. При оформленні сторінки використана репродукція гравюри Якоба Хубракена, що виконана з портрета Петра І роботи Карела де Моора.
Примітки
1. Шкатулка, про яку згадується у цитованому листі Войнаровського і за якою наполегливо полювали шпигуни царя, безслідно пропала. Мабуть, в ній зберігались якісь державного значення документи. Які саме ми не знаємо. І напевно вже ніколи про це не дізнаємось. C'est la vie.
2. Цитований лист Войнаровського підписано ініціалами "С.А". Можливо, Андрій Іванович ще з дитинства носив також ім'я Станіслав, яке надав йому батько-католик.