Войнаровський
Європейський вояж
Глава 2
Навіть геніальних умів задуми здатна звести нанівець лиха доля обставин... У Варницях, в укріпленому таборі близь Бендер, шведський король обмірковував стратегію наступних воєнних кампаній. Сухий, цибатий, мов журавель, прогонисто викидаючи уперед ноги, він міряв кроками невеличке приміщення, що слугувало йому оселею, в голові купчились і дедалі яснішали плани, врешті-решт посміхнулась фортуна, да на жаль не йому: на початках 1713 року стався калабалик. Многобарвний опис цієї події вже присутній на сторінках нашої книги, тож прошу читачів та читачок не нудьгувати, коли доведеться їм знову читати про той легендарний бій. Бо минулого разу не все ми розгледіли в диму вікопомної битви. Було сказано: котромусь з турків Карл особисто розпанахав груди безжальним клинком, коли шведи зійшлись з яничарами врукопашну. Нині ввижається нам, що цього замало... Здається, не менше десятка трупів поклав коло себе сей лицар. Наче демон, метався він у гармидері борні, серед ляскоту криці, серед криків, зойків, хрипіння, в шаленстві з кривою посмішкою на вустах танцював король танок смерті,
- випад, випад, укол -
і легко входило лезо в людське податливе тіло, розсікаючи шкіру, розриваючи шлунок, кишки, нирки... А втім не заради моторошного натуралізму ми вдруге повернулися у той день, - ми там лишень для того, аби відмітити роль Войнаровського. Адже Андрій Іванович в 1713 - 1714 роках невідлучно перебував біля Карла ХІІ, тож, як людина честі, як кавалер, як справжній син Роксоланії та шляхетного вісімнадцятого століття, навряд чи міг уникнути участі в бійці. Напевно, разом із усіма він щось горлав, штрикав шпагою, може, й вколошкав когось... Однак це припущення. Джерела не містять про це згадок. Достеменно відомо, що навесні 1714 року Войнаровський разом із ясновельможним своїм кумиром знаходився у Демотиці, а коли Карл дременув в славнозвісний рейд, за два тижні чвалом промчавши від турецької застави Пітешти до Штральзунда, то й пан Андрій намірився в подорож, - у довгий, через всю Європу вояж.
Вроцлав
Перш за все Войнаровський подався у Вроцлав, - саме туди, в шлезьку столицю, заздалегідь відправив він дружину із діточками: сином, який чи то за мудрованим батьківським розрахунком, чи то за його ж спонтанним душевним порухом звався так само, що й польський король - Станіславом
і донечкою,
- розрадою серця пана Андрія, його малим сонечком -
на честь сестри Карла ХІІ вона носила ім'я Ульріка Елеонора... мабуть, Андрій Іванович все ж таки мав якийсь сантимент до шведа.
Одже лютий - березень 1715 року... Жодних звісток того періоду про діяльність українського емігранта до нас не донеслося; подій, які б стосувались його персони, в міських хроніках не зафіксовано - тож найлогічніше припустити, що після років поневірянь та розлуки опинившись нарешті в родинному колі, Войнаровський насолоджується сімейним затишком: спить досхочу, мало не до опівдня розкошує й ніжиться у постелі. Потім кава, газети, прогулянка. Смачний та добрий обід. Жінка клопочеться: то чарку налити, то підкласти ласий шматочок, - ах, ти ж душа моя... Ось і вечір, всипали небо зорі. Андрій Іванович бавиться із малечею, сміх, гам! Вже й ніч. Вклавши дітлахів спати, подружжя запалює свічки і в мерехтливому їхньому світлі тихо бесідує, п'є червоне вино - аж раптом - поглянувши один одному в вічі, без зайвих слів йде разом у ліжко... Отак мало б бути, підказує нам логіка.
Однак один документ, а саме лист пані Ганни до шведського короля, заважає автору змальовувати ідилію...
Тому давайте так:
Провесна того року видалася мжичистою та холодною. Гули вітри, чорні хмари сіяли сльоту, з небес летіли дрібні краплі, вітер обсипав обличчя Войнаровського мжичкою, з крисів капелюха текла вода. Чоловік тримав за руку хлопчика. Вдвох вони сіли в карету, позначену родовим гербом. "Їжджай", - велів чоловік візнику. Той ляснув нагаєм і коні зацокотіли по бруку.
Чоловіка і хлопчика проводжала жінка. Вона стояла на порозі маєтку, її рот був повний прокльонів. Хмари сіяли сльоту, жінка викрикувала прокляття, сльози змішувалися з холодною мжею, з неба сипав дрібний дощ.
Коли цокіт копит затих, коли карета зникла з поля її зору, жінка повернулася в дім, підійшла до бюро, взяла аркуш паперу, вмокнула перо в чорнильницю і дала волю своїм почуттям, своїй невигоєній образі:
Найясніший і Наймогутніший Королю, мій Всемилостивіший пане!
Як завжди, впродовж усього часу мого вигнання, піддержувала мене в Туреччині ласкава Опіка Свяченої Королівської Величности, мого Всемилостивішого Пана, так і тепер покірно звертаюся до неї, щоб Свячена Королівська Величність, мій Всемилостивіший Пан, по вродженій своїй доброті до всіх нещасних і пригноблених, змилувався також і над моєю недолею.
Бо я, покинута моїм мужем разом із сином, не маю від нього ніякої піддержки. І цей без ніякої причини пробуває у Відні, далеко від Опіки Свяченої Королівської Величности. Щоб його нерозвага не пошкодила мені в Протекції Свяченої Королівської Величности, приношу до Королівських стіп це найпокірніше прохання, з'ясовуючи мої нещасливі обставини: що тут позбавлено мене вже всіх засобів до життя, а вдома, в Україні, пограбовано все, бо всі наші добра посіли москалі, а мою Маму, братів і сестер ув'язнили і вислали в Московщину - так одно залишається для мене благати тієї Протекції Свяченої Королівської Величности, яка мене завжди щедро піддержувала.
З листа Ганни Войнаровської, писаного 25 квітня 1715 року у Вроцлаві, ми дізнаємося, що в родині бідолашної жінки відбулась справжня драма. І якби б йняли віри хоч слову цієї особи, неодмінно охрестили б пана Андрія негідником. Втім є грунтовні підстави сумніватися в тому, що шляхетно уроджений багатій залишив дружину і донечку без засобів існування... Здається, це все ж таки перебільшення. Маніпуляція шукачки грошової підтримки з ласки Його Величності короля.
Відень
У Відень Войнаровського привели справи. Пан Андрій мав передати французькому амбасадорові реляцію про Полтавську баталію. Та й власні діла потребували уваги. Адже титул князя римського цісарства, про який далекодумний Мазепа клопотав для свого юного сестрінка, вочевидь вислизав з рук (прим. 1)... Тож за якийсь час, після того, як у вроцлавській сльоті розкішна карета, позначена родовим гербом Войнаровських, зникла з очей пані Ганни, сей зело забрьоханий багнюкою екіпаж з'явився на вулицях габсбурзької столиці, зупинився біля найдорожчого в місті готелю, зсередини вийшли красно вдягнуті хлопчик і чоловік,
і,
припускаю,
при всій зайнятості Андрія Івановича містяни ще неодноразово могли бачити їх разом чи то на прогулянці в парку Шенбрун, чи то в ложі віденського бургтеатру, чи то в котрійсь з тутешніх славетних кондитерських, адже хоч би як жахно мало не відвела їм доля для спільних мандрів, хоч би яким скороминущим не виявилося це щастя, Станіслав назавжди зберіг щиру прихильність до батька, - іскру приязні та любові.
* * * * *
Московські агенти нишпорили Європою та пильно стежили за мазепинцями: збирали плітки, частували та вербували охочих, вивідували, винюхували, промацували зв'язки... спостерігали. Войнаровський не мав ілюзій. Він точно знав: людина, що відкриває світові правдиве обличчя Москви, наражається на небезпеку. 19 серпня 1716 року Андрій Іванович склав заповіт. Дружині його припадало приблизно півтори тонни срібла... Цитуємо:
Моїй любій шлюбній жінці, вельможній Анні Войнаровській, уродженій Мирович, за її вірність, чесність, добру поведінку й щиру любов, що їх я достатньо відчув і від неї дізнав, хочу дати п'ятдесят тисяч талярів з капітальної суми, яку має тепер на схороні Його Величність Всемогутніший Король Швеції, мій найласкавіший король...
Погодьтесь, не дуже схоже, що бідолашна жіночка залишилася без засобів існування.
Своїй доньці пан Андрій заповів так само 50 тисяч талерів. Решту батьківських статків мав отримати син - після досягнення повноліття. До тієї пори право завідувати фінансами Станіслава отримала його мама. Вона ж мусила подбати, аби хлопець відбув штудії та подорожі по чужих краях - така була воля Андрія Івановича Войнаровського, мудра воля отця.
Лист Ганни Войнаровської до шведського короля та фрагмент Заповіту Андрія Івановича Войнаровського цитуються по роботі Любомира Винара "Андрій Войнаровський". При оформленні сторінки використані фото Tadeusz Zachwieja та Jacek Dylag.
Примітки
1. Титул князя Священної римської імперії Мазепа отримав 1 вересня 1707 року за рекомендацією царя Петра I. За титул Мазепа дав 3000 дукатів цісареві (через Меншикова), як згадувала пізніше вища старшина. Після смерті Мазепи цей титул мав перейти до Андрія Івановича Войнаровського. Але виготовлений для Мазепи цісарський диплом (і князівський герб) не був висланий ("nulla expeditio") в зв’язку з наступними подіями та смертю Гетьмана або - за іншими відомостями - через те, що Мазепа нібито не вніс до цісарської скарбниці належної плати. (повернутись).