Вічне повернення
Дороги, які ми обираємо
Глава 1
Всьому свій час. Час непохитно стояти всупереч скрутним обставинам і час шукати обхідних шляхів. Коли непогамовний шведський король виношував у Демотиці плани майбутніх вікторій, коли Пилип Орлик читав і перечитував відозви до нації, котрих він за п'ять років гетьманування наплодив незліченно, і скупа котилась сльоза по його щоці, і, наче скорботний реквієм, звучало в його голові: "Кінець, кінець",
коли морок розпуки оповив козацькі серця і чорна без просвітку мла зневіри та смутку накрила табір під Бендерами,
в той самий мент найкмітливіші зі старшини ступили на криву доріжку,
доріжку капітулянтства і зради,
- себто непростих рішень -
Через Єрусалимського патріарха, через московських попів ціла група видатних мазепинців на чолі з Горленком, Максимовичем і Ломиковським дістали амністію від Петра. Тож влітку 1714 року десятка зо три достойників отримали дозвіл повернутись на батьківщину, і погнали, полетіли, помчали додому, і за тиждень, - може, за два - зорили перед собою Київ:
незбагненно-прекрасний постав він на обрії,
довкіл щебетало й виляскувало птаство, ніжна і радісна голубіла небесна блакить, жовтогарячим золотом горіли золоті бані...
Чоловіки злізли з коней, бухнулися на коліна, і хрестилися, і цілували землю:
- Боже, дякуємо за те, що не дав згинути на чужині, що призволив воротитися до рідних порогів.
Однак царська амністія не означала забуття провини: невдовзі всіх старшин, які повернулись з екзиля, було схоплено та відправлено у Москву, на допити.
І,
припускаю,
в жодного з них не спитали: "Якого щастя тобі треба?"...
Всіх зрадників засудили на довічне заслання і затим вони зникають зі сторінок цієї книги, - на жаль, на жаль...
* * * * *
Вляглася курява з-під копит, стрімкі коні унесли геть амністованих царем урядовців, тяжким, огиди сповненим поглядом проводили козаки вершників - декілька тисяч чоловіків, що їх кинуло напризволяще начальство, не мали іншого вибору, як прямувати до Гордієнка, у новозасновану в Олешках січ,
- під ханську зверхність -
і сподіватись: ще знадобляться їх шаблі, щоби полоскотати панам черево... польським, московським, а може й своїм... хоч татари під страхом смерті заборонили молодецькі погулянки до України... адже всі з усіма замирилися... в Україні настав мир.
* * * * *
Коло за колом по колу ходить історія; змія пожирає свій хвіст; в небі вічно горить сонце і жагучі кидає промені; вдивляється в землю незгасаючим оком; світить, як і личить природі світла...
Життя то є пісочний годинник, - дуже слушно висловився один пан: воно завше буде перевертатись і знову збігати, і довгий період часу пройде перш, ніж всі ці умови, які призвели до твоєї появи, знову повернуться на колесі космічного процесу. І тоді ти знову пізнаєш всі болі й всі задоволення, кожного друга й кожного ворога, всі надії та всі помилки, кожну травинку й кожен промінь сонця, і всю структуру речей, яка формує твоє життя. Це кільце, в якому ти лише крупинка, це вічне повернення...
З важким серцем в супроводі небагатьох вірних соратників і родини їхав на чужину гетьман Пилип Орлик, - в невідомі краї, в незнану будучність.
Без пісень, без хвацьких присвистів рушили на січ козаки - в бідацтво, в непевність.
Лише один з тих достойників, хто разом з Мазепою колись-то виступив проти Москви, дивився в майбутнє з неприхованим оптимізмом - це небіж старого гетьмана, Андрій Войнаровський.
Повернення героя
Пам'ятаємо: навесні 1710 року з незліченних своїх багатств 3000 дукатів відсипав Андрій Войнаровський у військову скарбницю, але цим грошовим вкладенням не вичерпана його участь в загальній справі: за дорученням Орлика наш герой їде в Крим і, хоч офіційно він не входив до складу урядової делегації, втім безперечно доклався до визначного успіху, - в січні 1711 року Гетьманщина уклала з Кримським ханатом оборонно-наступальний союз, і, підперті ордою, рушили на москалів польські й козацькі відділи,
- в бій! в бій! -
і мигтіли, мов блискавки, шаблі; і, мов юний бог, Андрій Іванович Войнаровський, бо й він креше блискавкою чорне підхмар'я... В реляції прусського резидента Лєльгефельда до прусського короля, датованої 28-м січня 1711 року, читаємо:
Войнаровського, племінника Мазепи, вислано з Мазепиним військом і деякими татарськими відділами на Україну через Дністер, щоб підняти повстання проти царя. Це не вийшло на добре, бо татари зараз же почали грабувати. Їх зустрінув Кропотов, відбив здобич, кілька сот татар побив, а кілька сот узяв у полон...
Отак от відмітившись у бойовищах і зробивши свій внесок в поразку походу Орлика, пан Войнаровський приступає до дипломатичних вправ. В 1711 - 1712 роках Андрій Іванович перебуває в Царгороді, як спеціальний посланник Карла ХІІ та експерт в українських ділах. Вільно володіючи багатьма мовами, він знаходить не тільки потрібні вуха, але й потрібні слова: "Москва - ворог. Москва - ворог. Москва - ворог", - ось, що безнастанно чують від Войнаровського у впливових турецьких колах.
І,
якими б дзюркотливими ручаями не текла витончена розмова, в підсумку бесіди саме ця дуже проста мисль, наче цвях, стриміла в мізках османів: "Москва - ворог".
Вишукано куртуазний, пишномовний, достеменно обізнаний в політичних плутнях, Войнаровський зумів налагодити майже дружні взаємини з французьким, австрійським та англійським амбасадорами і чимало виголошено промов, чимало піднято чарок, чимало жартів супроводжено щирим реготом, перш, ніж для цих панів набула сенсу дуже проста мисль: "Москва - ворог".
Ясна річ, змагатись з московським послом Толстим, який завдяки підкупу мав у Константинополі вельми серйозний вплив, справа надзвичайно нелегка. Але вода камінь точить: зусилля Андрія Івановича не згинули задаремно - врешті-решт Османська імперія оголосила царю московитів війну. Та й міжнародна опінія схилилася на бік спаплюженої української державності.
На жаль шведський король і Порта не знайшли порозуміння в стратегічних питаннях, товктися і далі в Стамбулі вже не було сенсу - під кінець 1712 року Войнаровський повертається у Бендери.
Там, на відшибі, в глухих закутах турецької периферії перебував Карл ХІІ. Шведський король нудився й плекав великі плани, адже ніщо на світі не могло зломити цей сильний характер чи хоч на дещицю вконтентувати амбіції. Тож в таборі у Варниці непогамовний швед примірявся з якого б оце боку нанести Москві дошкульнішого удару, а пан Войнаровський числився при його персоні дорадником. Зрозуміло, Андрій Іванович не мав змоги зайти до протектора Роксоланії у намет і веліти:
- Отак от зробіть, чуєте...
Але й пустим звуком для короля слова Войнаровського не були. Немає анінайменших сумнівів, що небіж Мазепи в ті сутужні для шведського маєстату часи став йому як не другом, то досить довіреною особою. Авжеж... Карл завсігди міг побалакати з Андрієм Івановичем по душах, при нагоді навіть зітхнути: "Бач, як вийшло... знову на мілині...", і його розчулений довір'ям співмовець, без тіні вагань відкриє бездонного гаманця:
- Позичте в мене, Ваша Величність. Великі справи потребують великого фінансування.
* * * * *
Nota Bene
Факт:
Достовірно відомо, що восени 1709 року Войнаровський позичив шведському королю 13.000 дукатів, у березні 1710 року біля 30.000 дукатів, а в січні 1711 року 14.800 дукатів та 14.000 талярів.
Натомість Карл віддячив своєму другу і кредиторові чином полковника.
Втім це не певно. Так кажуть...
В тексті вжита адаптована до змісту цитата з роботи Фрідріха Ніцше "Нотатки про вічне повернення". При оформленні сторінки використана репродукція картини Юзефа Брандта "Запорожці".