Михайль Семенко
та його Чорний Берлін
Глава 1
Пушкін, звісно, імперець. Однак погруддя, що їх в юному запалі зносить нація з п'єдесталів, ще б мали принести багато користі. Той же бюст роботи скульптора Едуардса, який понад століття муляв харківцям око своєю позеленілою бронзою, міг би нагадувати нам про Семенка. Адже засновник українського футуризму не те, щоб вилитий Пушкін, але чимось на нього схожий: ніс, чоло, густа шевелюра волосся, покрученого, наче у негра... Тільки у правнука африканця очі круглі й банькаті, а у нашого козака косі.
Це, мабуть, тому, що деякий час Михайль перебував у Китаї.
Інших пояснень ми не знаходимо. Бо народився майбутній поет на Полтавщині. Батько його - волосний писар, мати - запопадна письменниця-самоука, що невтомно мережила на папері простенькі картини з довколишнього життя... на 99 відсотків це виключає присутність азіатів в їхньому роду-племені.
Дитинство Михайля - знайома кожному з нас пісня. Понад тином - кущі смородини. Коло хати - мальви та рожі, і жовтогарячі горять, мов сонечко, чорнобривці, і квокчуть кури, і квітнуть вишневі сади, і,
- припускаємо -
у миснику красуються глечики, на стінах розвішані рушники, може, й портрет Тараса Григоровича примостився десь поруч з іконами, - чому б і ні?
Одже дитинство: Хорол та Кибинці. В чотири роки хлопчик навчився читати й писати, згодом - грати на скрипці, і пізніше з нею майже не розлучався, кар'єрою скрипаля юнаком марив Михайль, деякий час в Херсоні та Києві він опановував інструмент, і, добре засвоївши науку водити смичком по струнам, гайнув у Санкт-Петербург, аби відточувати майстерність на відомих музичних курсах і грати в якомусь оркестрі, - такий був у Семенка план, але все пішло не за планом: безгрошів'я ставить хрест на дитячих мріях, в 1912 році за порадою сестри Михайль поступає до Психоневрологічного інституту, де з головою занурюється у навчання: слухає лекції, штудіює товсті томи, і бути б Михайлю Васильовичу професором, але...
- те саме але -
одного разу молодик потрапив на футуристичний виступ. На сцені куражилися будетляне: чорні циліндри, редиска в петлицях сюртука, епатажна кофта ядучого жовтого кольору, скандал, сміх, обурення, дух епохи і нонконформізм... долю Михайля було вирішено, Семенко постановив стати поетом.
В 1913 році виходить перша збірка амбітного дебютанта.
Сам Микола Зеров розродився рецензією на "PRELUDE": "Найнепотрібнішими книжками, мабуть, являються ті, які не викликають ні признання, ні гострого осуду, про які нічого не можна сказати ні гарного, ні поганого. До таких книжок належить і ця збірка поезій нового, ще не відомого автора". Окрилений словами знаного майстра Семенко наступного року стріляє дуплетом: "Дерзання" і "Кверофутуризм". І вочевидь вже наближалась та мить, коли знамениті скульптори починають наввипередки жмакати глину, аби ліпити з творця погруддя, але...
- те саме але -
Запалала війна, - та, що її потім назвуть Першою світовою - Семенка рекрутували, посадили у потяг і от уявіть: одна доба, дві, три... стукотять колеса, чорний дим вилітає з труби паротяга і стелиться понад землею, а довкіл безкінечні лани. Четверта доба, п'ята... Проїхали Волгу. Минували гори. Безлісий, попалений сонцем простір змінила тайга, обступила залізницю тайга і нескінченно тягнулась тайга, - тягнулась, тягнулась, тягнулась, а потім знічев'я розсунулась, зникла, і натомість з'явились не менш невеселі пейзажі: пустельні забайкальські степи. І знову тягнулись дні, і стукотіли колеса, летів з труби чорний дим, і, здавалось, не буде цьому кінця та краю... Але всьому буває край. Скінчилися рейки, зупинився нарешті потяг, немає куди далі їхати, - океан.
Три роки Семенко служив у Владивостоку телеграфістом, милувався видами засніжених гір і неосяжною величчю океану, слухав, як хвилі б'ються о скелі, закохався і одружився з Лідією Горенко, аж раптом крики, гам, революція, і не абияка, а лютнева, - на календарі 1917 рік. Інтелігенти чіпляють на груди червоні банти, усі братаються, в п'янкій атмосфері свободи у Михайля народжується думка: час повертатись додому.
Подружжя сідає у поїзд, поїзд рушає, стукіт колес, дим, радісне збудження, нетерплячка, за кілька днів потяг прибуває в Харбін.
- Що за чорт? - думаю я. - Як так могло статися?
І глибоко замислююся.
Бо, з другого боку, а як могло статись інакше? Це ж революція, стихія, бардак... В подібних непевних обставинах людина має просто віддатися течії, - врешті решт плин води приб'є людину до рідного берега - через три місяці мандрів розбурханою країною Семенко з дружиною дістались до Кибинців.
Батьківщина! Мила Батьківщина! Наш герой стоїть на пероні і накочують на нього емоції: радісно калатає серце; мов птахи, шугають думки. Він крутить чорнявою головою, з солодким щемом впізнаючи знайомі з малолітства пейзажі, дивиться на пустир за станційним будинком, сірий, в калюжах, з пахом застояної багнюки... Куди далі веде пана Михайля дорога? Про це ви дізнаєтесь вже невдовзі, - в наступній, в другій главі.
* * * * *
Чорний Берлін
Чорний Берлін зустрів мене гуркотом важких машин,
чорний Берлін зустрів мене в грудні димом своїх відтулин,
чорний Берлін осліпив мене гулом своїх огнів,
чорний Берлін зустрів мене, чужоземця, гранітом генеральських чобіт, вдавлених монументами в землю.
Чорний Берлін вразив мене своїм рухом,
легким покотом тисяч і тисяч авто,
чорний Берлін заволік мою душу своїми випарами,
придавив мене, чужоземця, чорний Берлін мільйонами своїх ніг.
Чорний Берлін - спрут з безліччю в'юнких і пожадливих
шупальців -- і в ньому безліч важких і похмурих палаців, холодних і мертвих статуй і веж.
Веселим гуркотом своїх підземок і залізничних узлів чорний Берлін говорить також,
що він є центральна магістраль старої і могутньої нації.
Чорний Берлін зогрів мене, чужоземця, в стінах невеличкої залі,
де зібралась комфракція німецької громадської організації
і стало зовсім ясно, що й тут іде вперед життя,
що йде нове життя і штовхає Його пролетаріят.
В чорний Берлін вступлять кагорти стрункими лавами
з червоними прапорами революційної перемоги
і потухнуть огні торговельних реклям -- але вогні не потухнуть:
червоний Берлін прокинеться рано-вранці -- робітничий Берлін над вечір засвітить нові огні.
Як дрібки золота в брилах руди, вкраплені в цьому тексті вирази й образи Семенка. І - бачите - відразу оповідь засяяла дорогоцінним блиском. От що значить у людини талант... Я не про себе, я про Михайля Васильовича.
При оформленні сторінки використані: репродукція картини Євгена Вжеща "Мальви біля хати", фото ran.quick, а також історичні фото Берліна 1920 - 1930 років невідомого (мені) авторства.