Річ Посполита
Взірець для гетьмана

* * * * *

Мазепа - шляхтич, навчався в Києво-Могилянському колегіумі та Єзуїтській колегії у Варшаві, юні роки провів при дворі польського короля, штудіював науки в Німеччині, Італії, Франції, вільно володів латиною, польською, татарською, московською і на додачу ще кількома європейськими мовами, кохався на мистецтві, багато читав - за світоглядом він європеєць. Тож, цілком зрозуміло, що зразком для провідника української державності були не Оттоманська імперія, не уламки Орди (Московія та Кримський ханат), а саме держави Європи. І перш за все Річ Посполита, - могутня, горда і хижа, заснована на лицарському духові спільнота, де вище за все цінувались честь і людська гідність; Республіка лицарів, де кожний шляхтич мав рівні права і привілеї... Власно кажучи, Rzeczpospolita то і є (на латині) Res publica.

Колись, в грозові часи, зовнішня небезпека поєднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське і в безперервних кривавих війнах з сусідами країна не тільки встояла, але й сама стала грізною силою: громила тевтонців, спалювала Москву, билась з татарами і посунула їх з давніх руських земель в степи, ширилася, розросталася, на південь, на схід, за Дніпро, в Дике поле... В середині сімнадцятого століття Річ Посполита простиралася від Балтики до Причорномор'я, гігантська територія, мільйонів з дванадцять люду, з яких чотири жили в Мазовії та Великопольщі, два складали населення Литви, Жмуді, Пруссії та Інфлянти, а шість - половина! - мешкали у воєводствах руських.

Купа народу, різні мови та звичаї, різні конфесії, - правитель Речі Посполитої мав бути велетом, аби тримати підвладні землі в порядку... І такий пан знайшовся, ім'я йому - безвладдя.

"Польщею править безлад", - так жартувала шляхта.

Звісно, був і монарх. Титуловався він "Король польський, Великий князь литовський, руський, прусський, мазовецький, жмудський, київський, волинський, подільський, підляський, інфлянтський, смоленський, сіверський і чернігівський"... словом, король. Коли його величність відходив у засвіти, пани-лицарі пускали скупу сльозу, випивали за помин душі небіжчика кварту стояного меду, одягали святкові шати, і, не забувши про всяк випадок підкласти під шапку місюрку, їхали на сейм вирішувати елекційні питання. На престол міг претендувати будь-який шляхтич католицької з божої ласки віри, кандидатів зазвичай було декілька, тож пани-лицарі, що їх десятками тисяч збиралось на полі Воля поблизу Варшави, мали розвагу гаму і крикняви. Серед натовпу невтомно снували агітатори шукачів корони і рекламували товар лицем, бійки та заворушення були звичайною справою, великий коронний маршалок безперервно їздив верхи і вмовляв панство дійти нарешті до згоди.

Надвечір

- якщо пощастить -

вигукували ім'я сподіваного переможця, і рев тисяч горлянок підхоплював той покрик, і, оголивши шаблі, виблиском клинків шляхта вітала свого короля, і роз'їжджалася по корчмах, аби в добрій компанії випити кварту меду за здоров'я новообраного монарха, і - нелічено - за гусарію та Річ Посполиту... Віват Полонія!

Король призначав канцлера, маршалка, коронного і польного гетьманів та інших найвищих державних урядовців. Усе провінційне начальство - воєводи, каштеляни та старости - всі вони також призначенці короля. Як володар коронних маєтків, Його Величність порядкував колосальними ресурсами. Одним своїм словом він міг озолотити, надавши якусь монополію чи привілей. Монарх обирав суддів зі списків, складених сеймом та сеймиками; затверджував призначення в монастирях та єпархіях всіх християнських церков. Бо, ясна річ, польський меч прокладав дорогу істинно благочестивій вірі, однак допоки Орден отців єзуїтів ще не зжив зі світу схизматиків та уніатів, хтось же мав їм бути захисником-оборонцем. Король - арбітр і заступник скривджених, остання інстанція для апеляцій, ясновельможний пан і найважливіша персона в Республіці, сей чоловік, сей великий правитель, менше з тим не міг одноосібно ухвалити жодного серйозного рішення. Чи то оголосити війну, чи то зголоситись на мир... на все треба згода шляхти.

Слово шляхти - закон.

Раз на два роки король був зобов'язаний скликати сейм і з провінцій країни, з усіх дір, ведмежих кутів та глухоманей Речі Посполитої з'їжджалися шляхтичі, гонористі представники славного лицарства, хазяї цієї держави, і вислуховували воління свого монарха, і радилися, і дебатували, і будь-який миршавий панок, в якого з майна лишень стара шкапа, міг піднятися і сказати:

- Не позволям.

І все... Дарма, що в тебе корона на голові, мусив коритися.

Бо так заведено у Республіці.

Бо свобода й права шляхтича вище за працюючі інституції.

Звісно, пани-шляхтичі могли вгамувати свого колегу... Але, якщо той вперся, мов бик, і наполягав на вето, тоді що ж, тоді нічого не вдієш... "Польща тримається безладом", - констатували з посмішками депутати, сідали в кочі да тарадайки, і їхали по домівках. В зриві сесії нічого страшного ніхто не вбачав. Якось воно впорядкується. Як є шабля при боці, то все владнається. Є ж суди, є закони... Якщо хтось, приміром, почував себе скривдженим, він мав можливість усі пекучі свої образи викласти на папері, додати умови задоволення цих нарікань і подати виклик до земського суду. В судейських серцях прагнення автора до справедливості негайно знаходило щирий відгук. Возний із викликом мерщій скакав до негідника, вручав йому сей документ і відтоді усе, що би не відбувалось між шляхтичами, які розсварилися, ставало законним. Хоч би вони й потрощили-спалили собі садиби, потоптали кіньми посіви, та навіть повбивали одне одного... Що ж поробиш? Справа честі!

* * * * *

Ми можемо безкінечно оспівувати золотий вік демократії, однак констатуємо факт: система державного управління в Речі Посполитій була неповоротка і громіздка. Є необхідність зібрати в повіті кошти на похід проти татар? Треба скликати сеймик. Є потреба побудувати міст через річку? Треба скликати сеймик. Потрібно обрати суддю? Треба скликати сеймик. Прийняття навіть невідкладного рішення розтягувалося у часі. І ще ж невідомо, яке буде прийнято рішення... Чи буде прийнято взагалі... Чи може якийсь діяч за дукат навербує дрібної шляхти і ті будуть кричати на підтримку грошовитого благодійника... Між іншим, звичайна й донині справа.

Мазепа - шляхтич. Краще, ніж будь-хто, він усвідомлював хиби ладу, що тримається на раменах панів-лицарів. Менше з тим, з першого дня гетьманування козацький керманич взявся ростити й пестити нову українську еліту, - і саме за польським, за європейським зразком. Однак не сантимент до демократії рухав гетьманом, а жорстока та екстрена необхідність.

Коломацький 1687 року переворот не дарував Івану Степановичу друзів, проте щедро дав ворогів. Відставлені від влади численні родичі й прибічники Самойловича не відмовились від боротьби. І хай екс-гетьман невдовзі помер у засланні, і син його Яків незабаром віддав Богу душу, та й інший син прийняв страшну муку,

- в три прийоми Григорію була відрубана голова -

однак залишалися Михайло Самойлович, небіж колишнього гетьмана, московський стольник з великими зв'язками у Кремлі; були Полуботки - Леонтій, колишній переяславський полковник, і син його Павло, одружений із сестрою Михайла Самойловича; були Сулими (старший син Самойловича — Семен, полковник стародубівський, був одружений з дочкою Федора Сулими); був князь Юрій Святополк-Четвертинський, який у 1690 році одружився з дочкою гетьмана Самойловича, і так далі, так далі, так далі...

До того ж ні роздача військових земель, ні підвищення в урядах не прибрало суперечностей між Мазепою та козацькою старшиною: антитурецька політика гетьмана розвела його з "дорошенківцями", що складали ядро змови. Генеральний суддя Вуяхевич, лубенський полковник Гамалія, чернігівський полковник Лизогуб, генеральний писар Кочубей, - усі вони як не ворожо, то геть незичливо дивились на свого товариша: ревно, дуже ревно Мазепа служив Москві.

Невдовзі серед незадоволених гетьманом опинились генеральний обозний Борковський, переяславський полковник Дмитрашко-Райча, київський полковник Солонина, ніженський полковник Забіла, миргородський полковник Апостол... Ледь не вся козацька верхівка перетворилась на неприятелів і,

- ясна річ -

Мазепа мав цій силі протиставити свою силу. Задача не найскладніша: спираючись на московський уряд у протиборстві зі старшинською опозицію, легше за все було зберегти владу, - достатньо дозволити москальському чоботу байдуже чавити підошвою відвічні козацькі вольності. Втім керманич Гетьманщини не дав Москві м'яти й толочити в'юнку українську траву. Мов у шаховій грі, він обережно і виважено рухав фігури, мало-помалу покращуючи своє становище: один за одним сходили з політичної шахової дошки люди, яких гетьман вважав небезпечними супротивниками; хтось з опонентів приходив до думки, що зайвий раз рипатись собі дорожче; когось Мазепа перетягнув на свій бік, адже мав уроджений дар переконливості,

- сипав, сипав, сипав слова, наче зерна в родючий грунт, аж допоки не зійдуть вони потрібними йому паростками -

Наче нізвідки взялася і висунулася на перші ролі блискуча плеяда талановитих державників: Іван Обидовський, Константин Мокієвський, Андрій Войнаровський, Дмитро Горленко, Пилип Орлик, Павло Герцик, Іван Мирович...

Зрозуміло, немає жодної новини в тому, щоби правителю оточити себе відданими людьми... Однак акцентуємо: спираючись на московський уряд, Мазепа геть не сприймав "московщину". Московська цивілізація з її нехтуванням лицарством і законами, з її неуцтвом, її безпробудним пияцтвом та всенародним щирим переконанням, що кожний - від найбільшого боярина до найнужденішого мужика - підніжка і раб царя була абсолютна чужа Івану Степановичу.

Ніколи не випускаючи з ока своїх цілей, він виховував кадри національної аристократії - діточки зі старшинських родин навчались в Києво-Могилянському колегіумі, згодом штудіювали науки в європейських університетах, обертались в колі культурного та освіченого товариства - і врешті-решт ставали державними діячами, тими, хто здатен боронити український інтерес, хто спроможний до розбудови сильної та незалежної, соборної України.