Мазепа
Гетьман з царської милості
Глава 4
Попередник
Останні дні
В чому, в чому, а в фінансовій справі чудово розумівся гетьман Іван Самойлович - і державні, і приватні доходи однаково йшли до його рук, і що з того добра не було розтринькано-змарнотрачено обернулось млинами та селами,
- посудом, одежею, зброєю -
з найвеличнішими государями міг би мірятись, не стидаючись, своїми статками гетьман... Однак на той світ нічого з собою не забереш: восени 1687 року скиненого козацького ватажка москальські добре озброєні караули перевезли до Орла, потім до Нижнього Новгорода. Під хмарами, що сіяли дрібну мжичку, - скрізь дощ; під тужливе виття вітрів, під стогін хуги - скрізь сніги-заметіль: все далі та далі від милої Батьківщини лежала путь царевого бранця. Врешті решт опинився Самойлович в Тобольську, в тяжких думах і щирих молитвах провів він останні свої дні
- нечисленні дні -
невільник вмер в 1690 році.
* * * * *
Щедра рука Мазепи
З Гадяча - навівши лад після Коломацького перевороту - Мазепа відправився у Батурин, де зайвий раз пересвідчився: не бідував його попередник... То на мужицьких ужитках люди ледь животіють, а на гетьманських харчах дуже гладке наїв черево Самойлович... Із задоволенням оглядав Мазепа крам, що залишив по собі відставлений козацький очільник, - є, є, з чого ростити нову українську еліту, займатися державотворенням. Щоправда московські співучасники справи на Коломаку наклали лапу на гігантський скарб, нажитий Самойловичем та його синами: як не пручалася старшина, половину майна "зрадників" Москва постановила забрати собі. Тож невдовзі до гетьманської столиці приїхав царський урядник і ділили чоловіки добро,
чесно ділили посуд, одежу та зброю,
усе, що не розійшлось по спритних руках ще до поділу...
Кажуть, один запорожець, який був покойовим при особі новообраного гетьмана, нечувано розбагатів з тих крихт, що припали йому з невичерпних скарбів Самойловича.
І ще про одного щасливця свідки подій згадували - про цирульника пана Мазепи.
Так!
Немає де правди діти: з перших днів урядування Івана Степановича з'явилось немало персон, що їх озолотила щедра рука гетьмана, - було, було про кого злим язикам шепотітися.
Однак ми не беремось судити ці вчинки українського керманича:
між покражею, корупцією та політикою дуже тонка грань.
За гетьманську булаву Мазепа гідно віддячив Голіцину: 11000 карбованців червінцями та єфимками подарував Іван Степанович свому добродійнику, три пуди срібного посуду, на п'ять тисяч карбованців коштовних речей та три турецьких коня - для імпету уроджених, для посвисту шабель та чвалу, прекрасних, мов демони, - три чистих кровей аргамаки.
Втім не тільки златом-сріблом чи норовистими жеребцями сплачено Московії за посаду: без відома Запорозького коша, без згоди січових братів-молодців Мазепа зголосився на будування московських фортець на території Вольностей Війська Запорозького - ось, що ховалося в пактах Коломацьких статей поміж згадок про відвічні права та привілеї козацькі.
Ба більше, державець український і побудував городки.
Відгулявши осінь та зиму у веселих бенкетах в Батурині, навесні 1688 року новообраний гетьман взявся до справи. Московським воєводам Неплюєву та Косагову залишилося хіба що від пуза жерти, хлебтати бражку да радуватися, як вправно очільник Гетьманщини веде діла. Близько двадцяти тисяч козаків з шести полків, що за наказом гетьмана явились на річку Самар, розпочали роботу в березні, а вже в серпні того ж року Богородицька фортеця була готова: три великі бастіони, п'ять бастіонних фронтів з реданами прямокутної форми і дерев'яними баштами, міські стіни протяжністю шість сотень сажнів, глибокий рів, дві брами з перекидними мостами... План укріплень накреслив голландський інженер-полковник Вазаль, - сей пан дуже добре розумівся у фортифікаційних науках. Всередині збудували двір для воєводи, 260 просторих хат, льох, лазню, 17 повіток для полкових припасів, двори для гетьмана і старшини, церкву. За кріпосними стінами завбачливо відвели місце для чималенького посаду і - припускаю - комендант московського форпосту на Запорогах, та й увесь гарнізон, що складався з 1000 ратників, з нетерплячкою вдивлялися у горизонти: коли вже пилом закуряться обрії? коли вже прибудуть й оселяться якісь зайди... Бо з ласки уряду містянам дозволялося торгувати медами й горілкою, а хто ж не відає: хильнути чарочку оковитої - чи не єдина радість служивому; опалити пекучим вогнем горлянку, запустити пломінь по жилах, реготати в компанії з товаришами або ж пустити п'яну сльозу, коли хміль затьмарить нарешті голову, коли напливе пітьма і відступить, скриється в її чорноті беззмістовність, абсолютна безпросвітність буття.
На Запорогах не зраділи сусідам. Розтурбувалась, загомоніла Січ, зажадала від пана Мазепи відвіту. Ясновельможний гетьман поспішив заспокоїти товариство: мов, то не фортеця, а магазин. Бо незабаром знов доведеться рушати походом на Крим, от і збудовано склад для провіанту та військових припасів.
- Не хвилюйтесь, панове-браття. Жодних шкод рибальству чи запорозьким пасікам від городка не буде, - завірив січовиків гетьман.
Ще й тисячу червінців надіслав у подарунок... Тож гвалт затих. А наступного року вище по течії ріки - на Вільному броді - московити поставили нову сильну фортецю: Новосергієвську.
* * * * *
Мазепа
Гетьман з царської милості
Кремлівські щури - сильні, хитрі та неймовірно живучі потвори; згуртованість навколо царя - основа їх виживання. Втім за потреби вони завше готові пустити в хід зуби, накинутись один на одного і вбивати, дерти, гризти когось зі своєї стаї, завзято працюючи шелепами... Невдалі кримські походи створили передумови, сімнадцятирічний Петро Олексійович дозрів до великих справ, щури зрозуміли: Голіцин не товариш, а їжа... І пішла потіха. Потоками лилась кров і ласували тією кров'ю щури, і горе тому, кого вони нарекли своїм ворогом. Наприкінці серпня 1689 року стало зрозуміло, що партія Петра перемогла: царицю-регентшу Софію помістили в Новодівочий монастир, її всесильного фаворита князя Голіцина позбавили усіх вотчин та заслали на північ,
- в пустельний Архангельський край -
і було вочевидь ясно, що доля Мазепи вирішена обставинами: як не голова з плечей, то сам він злетить з посади услід за московським своїм патроном.
Однак українському очільнику не довелось довго нудитися в непевності: 9 вересня 1689 року Мазепа прибув до села Володимирського, де велено було йому чекати на виклик, а вже наступного дня гетьман отримав дозвіл явитися в Троїцький монастир, пред царські очі.
Щоб привітати вождя козаків московити поставили гарне шатро і не з пустими руками зайшов козацький керманич всередину: дорогими, яскравими подарунками торував свій шлях убілений сивиною пан гетьман. За ратні труди кримських походів цар вустами думного дяка Українцева оголосив подяку запорозькому війську. Мазепа ж завважив на трудність свого становища: мов, людина він вже далеко не молода і здоров'ям хвалитись не може. А втім пообіцяв служити царю чесно, - "аж поки не виллється остання краплина крові"... Петру промова сподобалася.
- Служи, - сказав Івану Степановичу Петро.
За твердженням Миколи Костомарова, Мазепа з власної волі розповів Петру про свій хабар князю Голіцину, - сам, без жодного примусу змішав з багном свого покровителя. При оформленні сторінки використані портрет гетьмана Самойловича роботи Наталії Павлусенко та репродукція картини Віктора Полтавця "Козача застава".