Мазепа
На шляху до булави
Глава 2
Наприкінці 1669 року Мазепа вступає на службу до Петра Дорошенко, - вдале одруження дозволило йому увійти до числа довірених співробітників гетьмана. Від початку Іван значиться ротмістром надвірної корогви, згодом виконує обов'язки генерального осавула, але роль його значно більше, ніж передбачають службові посади. Мазепа їздить послом в Крим, пактує з лівобережним гетьманом Самойловичем та головнокомандувачем московитів Ромодановським щодо об'єднання України. В червні 1674 року, надавши сильний татарський супровід, Дорошенко посилає Мазепу з важливою місією до кримців і турків. Втім десь біля Інгулу гетьманський посланник зіткнувся з ватагою запорожців, конвой в мліг ока знесли на шаблях, вже й над головою Івана Степановича було виблиснуло безжальне лезо, однак хтось з козаків розпізнав знайому мармизу, - Мазепу взяли в полон, відвезли на Січ і звідти на категоричну вимогу Самойловича видали очільнику Лівобережжя.
Іван Самойлович - мілко уроджений, проте високого льоту птах: людина дуже рішуча та амбіційна, з тих козацьких вождів, кому б пасувала не булава, а корона: на Україну дивився очима господаря, волів правити самовладно, у великій політиці визнавав тільки одне слово - своє...
І,
звісно,
треба бути дуже непересічною особистістю, аби при такій авторитарній персоні стати значною фігурою.
Саме такою, як пан Мазепа. При дворі польського короля Іван Степанович пройшов добру школу інтриг та підкилимних ігрищ, у Дорошенко мав змогу засвоїти тонкощі османської дипломатії, а метикуватість і ясний розум настільки високо підносили його над оточенням, що і в Батурині він майже відразу висунувся на перші ролі... Розпочавши кар'єру з найголовнішого, з вибудови довір'я та особистих стосунків, Мазепа здобув як не дружність, то зичливість гетьмана. Едукованість і родинні зв'язки сприяли першому кроку кар'єри: Самойлович доручив культурному й ерудованому чоловікові виховання своїх дітей. Мазепа вхопився за шанс: увійшовши в родинне коло, став своїм.
З-поміж царів та героїв не мав авторитетів владний гетьман український, а втім - хто ж не знає - який вплив на грізних свавільців має жіночий шепіт у ліжку... Може, дружина й порадила Самойловичу придивитись до чеснот вихователя... Може, й сам він узрів... Як би там не було козацький очільник зробив Івана Степановича гетьманським дворянином і відрядив з рекомендаціями до Москви.
Оглядини відбулись пречудово, на московитів Мазепа справив прекрасне враження: "То золото, а не Іван", - мовили урядовці Московщини і положили людині "государево жалованье"...
... отак от один з наших став ще одним з них...
Тож хоч і не з власної волі Мазепа опинився на Лівобережжі, втім для людини з його досвідом і талантами воно безумовно пішло на користь: мала батьківщина білоцерківського шляхтича конала в руїні, намарно Іван Самойлович ходив у Чигиринські походи, намагаючись втримати стікаючий кров'ю край під своєю сильною булавою, війна з кримцями й турками завершилася Бахчисарайським (1681 року) миром, південна Київщина, Брацлавщина та Поділля відійшли до османів, на Київ з околицями та лівобережні землі наклала лапу Москва, ця лапа міцно тримала за горло українського гетьмана, на будь-який окрик з Кремля Самойлович вимушений був зважати і чи не кожному наказу коритися. В цих обставинах високо зійшла зірка Мазепи: розумний, хитрий, поштивий, він допомагав ясновельможному своєму патрону не заплутатись у павутинні лукавих порад, будь-яку делікатну справу міг обставити як найкраще. Саме Івану Степановичу очільник Гетьманщини довіряв проводити перемовини з московитами, мало не щороку Мазепа візитує до білокам'яної з урядовими та приватними гетьманськими дорученнями, і, ясна річ, не в корчмах з ямщиками спілкується - контактує виключно з царедворцями та вельможами. На початку вісімдесятих навіть з князем Голіциним, всесильним фаворитом цариці Софії, зводить досить близьке знайомство... Що й казати, здібна людина,
- дуже, дуже -
Адже разом з дипломатичними місіями гетьманський посланник встигає робити бізнес: зокрема транспортує до Московського царства горілку... Талановита людина.
Дуже.
* * * * *
В 1683 році війська "Священної ліги" під проводом доблесного Яна Собеського погромили османів у битві під Віднем. Внаслідок цієї вікторії Річ Посполита відновила свої володіння на Правобережжі і дипломати Корони почали шукати порозуміння з відвічними ворогами, які з примхи долі стали союзниками, - з московитами. В грі великих не панькаються з малечею: за Москвою визнали право на Київ, Смоленськ, лівобережну Гетьманщину та Запорожжя; до поляків відійшли північна Київщина, Волинь і Галичина; Поділля залишили туркам, а от південна Київщина та Брацлавщина мали стати нейтральною територією та обернутись на пустку... Авжеж, цілком зрозуміло, лише наївний в політиці індивід міг припустити, що поділ козацьких земель припинить державні чвари. Втім на всі перестороги українського уряду, з якими в січні 1686 року примчав до Москви Мазепа зневажливо не звернули уваги, всі застереження і побажання гетьманців відкинули, 26 квітня 1686 року московсько-польські змагання закінчилися підписанням "Вічного миру", неньку-батьківщину тупо роздерли, тож гетьману Самойловичу купно з соратниками довелось сховати кудись поглибше тугу за соборністю України і починати готуватись до нових славних походів,
- на Крим! на Крим! -
заради інтересів Москви.
При оформленні сторінки використані ілюстративні зображення умовного гетьмана козацької нації (най буде він Самойлович) та битви під Віднем невідомого (мені) авторства.