Два обранці
Про Мазепу та Гордієнка
Глава 1
Де реве Дніпро, де кипить бунтівна вода - там, за порогами - з давніх давен посіла козацька вольниця. Колись князь Вишневецький звив тут гніздо розбійницьке, а як початок добрій справі покладено, то вже не треба їй нічиєї опіки: стихійною силою зростала Січ; гультяї та чесні плугатарі, подеколи й шляхтичі, - усі, хто марив лицарським подвигом та багатою здобиччю, хто в тяжкій кріпацькій неволі мріяв про криваву відплату, в кому палав незгасний вогонь гідності - усяк вирушав на Запорожжя і дбали, безжалісними канчуками невтомно дбали пани, аби Січ не безлюдніла.
Йшли віки, під прозорим і неосяжним степовим небом коливались високі трави, співав-скавучав вітер і жадібно, наче в спекотний день, тамували спрагу віки козацькою кров'ю: раз по раз ставала Січ до ратної справи - з турком, з татарином, з ляхами, з московитами здавна
- з дідів-прадідів -
мірялись козаки відвагою, схрещували шаблі, палили з рушниць, і, здається, не було для запорозького товариства ліпшої розваги, ніж славне бойовище та більшої доблесті, ніж скласти в бою буйну чубату голову.
Січ Запорозька! душа і серце моєї країни...
Одного разу - десь наприкінці сімнадцятого століття - на Січі з'явився Кость Гордієнко. Примха обставин не залишила нам жодного опису його постави та зовнішності. Тож ми можемо скласти хіба що довільний образ кремезного чолов'яги з сережкою, з вусами, з суворим пронизливим поглядом.
Звідки Кость - також загадка.
Хтось припускає, що Гордієнко з Полтавщини. Хтось вважає, що він - поріддя шляхетського роду Гординських і дідизна його Волинь.
Втім це геть не важливо... Головне: Гордієнко мав чесноти чоловіка мужнього та розсудливого, був освіченою людиною, слово його не розходилось з ділом, а до діла він виявився шпаркий - шаблею та звитягами дуже хутко здобув серед товариства пошану, а поскільки авторитет Костя грунтувався швидше на хисті вродженого вождя, ніж на задерикуватій нахабності, то в 1702 році козаки обрали його кошовим отаманом.
Отримавши булаву, кошовий невідкладно пише листа Петру І. Чітко, без дипломатій та еківоків козацький ватаг повідомляє: "Військо Запорозьке не хоче мати московської фортеці у Кам'яному Затоні". Цар отетерів - не звик московит до подібних голосів з України. Та й взагалі до слова супротив не звик.
* * * * *
На зламі століть самодержець московський, мов той дикий кнур, рохкає та продирається до Балтійського моря; Мазепа в усьому підпертя своєму зверхнику - здається, миску вилиже після Петра, аби тільки той не заважав панувати над Україною. З разючою щедрістю очільник Гетьманщини роздає землі та привілеї своїм поплічникам, ростить з них українську аристократичну еліту, - так званих "бунчукових товаришів", до яких записує всіх, хто був колись старшиною, усіх старшинських синів та й будь-кого з чужоземців, хто має доказ шляхетських прав, а головне подобається гетьману. Хижа зграя особисто відданих, усім зобов'язаних Мазепі чоловіків гуртується довкола ясновельможної гетьманської персони. Ця бучна й пишна галайстра складає свиту Івана Степановича, виконує окремі його доручення... Згодом з'являються "значні" та "військові" товариші, які при генеральній старшині і полковниках грають таку ж роль, як бунчукові при гетьмані... Якщо раніше старшинування не переходило в спадщину і, відбувши чин уряду, козацькі обранці ставали простим суспільством, то нині маєтність назавжди залишається в їх цупких руках, стан стає спадковим, старшина вростає в землю, з козацької неприборканої стихії виокремлюється і твориться сила, яка здатна стати хребтом держави, підтримати свого вождя і благодійника... Може, навіть монарха...
Хто знає, що в голові у гетьмана? Мазепа - лис хитрий.
Як відомо, Мазепа - гербовий шляхтич, представник роду Мазеп-Колединських: прадід Івана Степановича так сумлінно і вправно служив підстарості білоцерківському князю Курцевичу, що той прийняв його до родового герба "Курч".
Батько майбутнього гетьмана, живучи на кресах між козаками, як і годиться тутешньому чоловіку, був натурою гоноровою: в 1637 році він забив шляхтича Яна Зеленського. За цих прикрих обставин Степана-Адама засудили на інфамію та смерть, втім молодику пощастило владнати справи і зі згорьованою родиною пана небіжчика, і з суворим, але справедливим законом, в 1645 році він отримав глейтовну грамоту від короля, відновився у всіх правах і з чистою, мов випраний рушник, совістю поринув у вир Хмельниччини. В багатьох бойовищах та оказіях Степан-Адам Мазепа відзначився надзвичайною мужністю, під час Переяславських договорів з Москвою він виступає речником української покозаченної шляхти, згодом був діячем Гадяцької унії, однак при всій оцій державницькій заклопотаності, при всій зайнятості тогочасним животрепетним злободенням, знайшов можливість приділити родині якусь хвилинку,
- навіть дві -
бо від любові Степана-Адама з Мариною Мокієвською народився не тільки синок Іван, а й донечка Олександра.
Про Мазепу
Правдоподібно, Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року.
Батьки попіклувались, аби дитина отримала найкращі освіту та виховання. Мазепа навчався в Києво-Могилянському колегіумі, а потім в Єзуїтській колегії у Варшаві. Люб'язна доля купно з батьківськими зв'язками прилаштували юнака "покойовим" до короля Яна ІІ Казимира, - тож поводженню з людьми Мазепа вчився не десь у корчмах, а при королівському дворі. З ласки його величності Іван Степанович побував в Німеччині, Італії, Франції, де не тільки штудіював науки, відточив своє знання мов і вміння сипати пишнобарвними пустими словами, не тільки набув елегантних манер та глянцю, а й серцем став європейцем, - врешті решт це й визначило його шлях.
По поверненню з-за кордону Мазепа продовжує службу при дворі короля Польщі, обзаводиться зв'язками в магнатських колах, виконує важливі дипломатичні доручення: то лист доставить гетьману Виговському, то Павлу Тетері привезе від свого патрона клейноди. Є відомості про амурні пригоди молодого Мазепи, які з багатьох митців висікали іскри натхнення. Втім події, що оселили героя-коханця на сторінках романтичної літератури, водночас перервали мазепинську блискучу кар'єру, - голий, прив'язаний до кінського тулуба, на захеканому від довгого чвалу коні він повертається на милу Батьківщину.
Ось тут в нашому тексті саме місце для опису чарівного українського пейзажу: груші в білому цвіті, тихе, лагідне надвечір'я. Окраї чорних хмар підсвічують останні промені сонця. Дорогою в клубах пилу з пасовиська тягнеться череда. Стріхи хат. З-за тинів виглядають рожеві мальви. На пагорбі височіє панський маєток. Відчиняються двері, на ганок виходить молодик... З неприхованою нудьгою він обдивляється всю цю красу: груші, корів, мальви... Позіхає, не прикриваючи рота. Дивиться в небо, - чи не на дощ?
... якщо Мазепа і мав якісь амбіції у сільському господарюванні, то зумисний підпал поставив на них хрест: 26 листопада 1668 року вогонь пожер орендовані винниці та солодовниці, підприємець-невдаха збиткував тисяч на десять злотих, - отоді - важким поглядом втупившись в згарище, мабуть, і збагнув чоловік: час рухатись далі...
Наприкінці 1669 року Мазепа вступає на службу до Петра Дорошенко.
При оформленні сторінки використані ілюстративне зображення запорозького козака та портрет Івана Мазепи невідомого (мені) авторства.