Гетьман Орлик
Дороги, які ми обираємо
Глава 18
Хмельницький - велика людина, в тіні її живемо... Підняв козацький ватаг бурю і була Україна, як море, - як море, що клекоче і скаженіє, і спіненими валами б'ється о скелі часу, і вмирає на кам'яних брилах, брилах десятиліть.
Богдане, сотнику чигиринський, чи то жага помсти засліпила твої очі? Чи, може, бачив перед собою другу землю обітовану, яка пишніла під сонцем, точилася медом і молоком? Хтозна... Може, і звеселяла тебе думка про власний хутір: качечки, очерети, квіт яблунь і груш весною, щедрота плодів восени. А, може, вкрала твоє серце краса степового безмежжя: пахощі трав і небо - небо, в якому відзвонюють жайворонки - небо українських степів.
Проте, коли взявся за шаблю і зійшовся в полі з шляхетно уродженим панством - з цвітом коронних корогв - чи думав ти, що саме вродить земля, густо напоєна кров'ю? Що виросте на крові?
Коли брався за булаву, чи знав ти, що держава, наче мала дитина, треба вміти носити її на руках. Не втримав... Не втримали... Прийшли вороги і роздерли на клоччя Украйну...
Гетьмани українські, вожді козацької нації... Виговський, Юрій Хмельницький, Тетеря, Сомко, Брюховецький, Дорошенко, Петрик, Самусь... Мазепа, - довгою валкою проходять вони крізь час,
- як пам'ять, як пересторога: не вір ні султану, ні хану, ні королю, ні царю московитів -
бо зрадять, оббрешуть, викрутять руки силою...
Та се лише приповість до нашої повісті.
До короткої оповіді про 1714-й рік.
Вступ
Згони населення і десятиліття війн перетворили українське Правобережжя на пустку. Згарища селищ. Бур'янами порослі поля. Цвіль на стінах церков, у вівтарях - гадюче сичання. Міста, що їх наполегливо зводила людська праця, стоять зруйновані і покинуті. Не чути веселого посвисту вітряків - нерухомі поламані крила.
Це пустище - знелюднений, занапащений край - з милості свого найвеличнішого в світі правителя Османська імперія вирішила віддати Орлику та його козакам. Адже видерти з цупких рук московитів всі землі Гетьманщини у турків не вийшло, заради замирення із Петром довелось зголоситися, що Лівобрежжя залишиться під Москвою. Втім в стійкий мир з москалями ніхто в Порті не вірив, тому й намагались створити на порубіжжі буфер - залежну від себе залогу. А хто, як не козаки, найкраще підходить на цю роль? Тільки вони, відвічні рубіжні лицарі, в чиїх жилах кипить дикий степовий шал, здатні стримати невгамовну агресію московитів.
Тож свої наміри османи підперли вагомим словом: султанів привілей гетьману Орлику на володіння відповідними територіями засвідчили красивим дипломом, було писано маніфест, який перед місцевим населенням зачитували спеціально відправлені емісари...
Ясна річ, було б краще, якби б Істанбул підпер козаків не словом, а зброєю.
Втім рішучості турків вистачало лишень на розмови. Зливши інтереси Війська Запорозького в перемовинах із Москвою, османи вступили в переговори з поляками. Починаючи з березня 1713 року, вони пактували з посланником Речі Посполитої Хоментовським і досить далеко просунулись, - настільки далеко, що запропонували Польщі взяти протекцію над козаками.
І, мов щур, мов загнаний звір, метався Пилип Орлик: його надії мати сильну і незалежну, здатну до автономного існування державу обернулись на порох, з великого замислу вийшов пшик... Українське питання не сходило з вуст дипломатів, однак про землі по обидві боки Дніпра вже не йшлось навіть у дружніх розмовах. Кавалок Гетьманщини, невеличкий шмат Правобережжя - ось і все, що виділяла козакам Порта - не заради торжества справедливості, а для вирішення безпекових, суто своїх задач. Втім без згоди Речі Посполитої сей план - все одно, що сірник, піднесений до купи сухого хмизу. Буде, буде палати вогонь! А опинитися в епіцентрі роздраю, - без підтримки, самому, між трьох вогнів - перспектива загрозлива, якщо не згубна.
Ілюзій у гетьмана не було. Вочевидь турки не хочуть війни ні з поляками, ні з Москвою - в разі чого вони не стануть за козаків. Та й що їм козацька нація? Хто їм Пилип Орлик? Пішак на шахівниці, дрібна фігура в великій грі.
Метався Орлик, шукав з безвиході вихід. На кого опертися в непевні й скрутні часи? Приймати зверхність султана і бути приреченим на повну залежність від мусульман? Для козаків це за визначенням не прийнятно... Триматися під опікою Карла і сподіватись, що войовничий швед рано чи пізно замириться з Польщею та в пактуванні з Августом подбає про своїх протеже? Чи може віддатись Короні? Якщо вже й судилося мати володаря, то краще хай буде їм християнин, слабкий польський король...
Метався Орлик. Відносини з турками і татарами зіпсувались, набувши забарвлення ледь прихованої ворожості. Всі спроби порозумітися з Польщею зустріли лишень глузування. Гетьман збагнув: для українських втікачів не має місця під сонцем... Ніде. І насамперед в Україні.
Наближався кінець.
Вирішення українського питання
Маленькі, золотобокі плоди рясно обліпили гілля придорожніх груш-дичок, липи ронили перше жовтаве листя - наприкінці вересня турецькі й татарські посланники рушили у дорогу, - в Річ Посполиту, до короля. В небі ясніло сонце, шпарко котив обоз, в жовтні посли прибули у Варшаву і, не гаючи ні хвилини, направились в королівський палац. Адже справи їх вкрай термінові; посли привезли і подали Августу II пропозицію від султана... Отаку:
"Орликові козаки, яких має бути близько двадцяти тисяч, повинні жити на землях, виділених для них в Україні, і вони не повинні бути залежні від Порти, чи від хана, чи від царя... але тільки від короля та Речі Посполитої..."
Король та його дорадники пошепотілися між собою і відповіли обережно. Мов, питання дуже серйозне. Тому рішення прийняти не можна, допоки не збереться виборний сейм і кожний поважний пан не висловить свою вельми важливу думку... До того ж тре відновити порядок в країні, бо,
- як шановній делегації, мабуть, відомо -
на чолі із Дмитром Горленко на польських землях з'явилися непрохані гості і щось там без дозволу хазяйнують, встановлюють полкове урядування, відродили вже три полки.
Затим турецькі й татарські посланники рушили у зворотній путь, а доблесна шляхта - двадцять коронних корогв - відправилася на Правобережжя,
і,
підкріплені загонами кам’янецького каштеляна Марцина Калиновського,
з відвагою кинулися на козаків.
І знову йшла в бій безжурна запорозька піхота, і знову гинула. Десь третина козаків, які за наказом Орлика подалися на Правобережжя, склали буйні свої голови в сутичках з ляхами. Всі інші повернулись з Горленком у табір, до гетьмана, або ж розсіялися у степах, поховались по норах у лісах да ярах, і, наче вовки, вибиралися з лігвищ на полювання,
- розбійничали та жорстоко різали шляхту -
саме тоді Полонія вперше почула це слово, - до дрижаків страшне слово: "гайдамак".
Рік 1714-й...
Алі-паша - Великий візир чи не наймогутнішої в світі держави... Справ купа, безліч думок в голові і майже всі вони про Україну: як би оце залагодити конфлікт, прилаштувати нарешті козаків та замиритися з Польщею... Бо на півдні вже відчутно маячила загроза війни з Габсбургами, для доброї бійки тре було визволяти руки. І з венеційцями підходив час розібратися, давно кулаки свербіли... Тож в пактуванні з поляками не було більшого миролюбця, ніж візир Алі-паша. Однак, отримавши відповідь Августа ІІ, кого він бачив перед собою, вдивляючись зранку в дзеркало? Може, дурня, яким крутили, мов циган сонцем. Здобувши перемогу над московитами, Порта не дістала жодного зиску - ні від москалів, ні від їх союзників, погордливої Речі Посполитої... Великий візир чи не наймогутнішої в світі держави став дратуватися. Йому урвався терпець.
В січні 1714 року Хоментовського вкотре покликали на перемовини.
Від посланця Полонії зажадали не так вже й багато, - на знак добрих і щирих намірів, підписати заяву... Ось такий папірець:
"Україну, яку останній Карловицький договір присудив Речі Посполитій [і] тепер, коли Порта змусила московські війська покинути її, вона просить визнати пристанищем для козаків. Хоча ми не маємо повноважень у цій справі, але заради дружби з Портою... на наступному сеймі ця справа буде обговорена з ханом і сераскером [бендерським] і це питання вирішуватиметься на тому сеймі..."
Хоментовський - чиста душа, ледь не підписав декларацію. Проте своєчасно зметикував, що будь-який додаток до Карловицького договору може трактуватись, як внесення змін до підписаного в 1698 році пакту,
і,
відповідно,
поставить під сумнів право Речі Посполитої на Україну...
Дипломат категорично відмовився ставити підпис. Візир спаленів. Армії Блискучої Порти веліли готуватися до війни. Втім Річ Посполита не злякалася, спокійно вичікувала і не робила жодних кроків задля замирення,
- бо хто ж не знає: вміння перечекати в політичних справах чи не найголовніше -
навесні Алі-паша охолов. 22 квітня 1714 року посла Речі Посполитої пана Станіслава Хоментовського знов покликано до Великого візира. Після ретельного відбуття усіх встановлених церемоній головний урядовець державних справ найвеличнішої в світі Імперії урочисто проголосив:
"Висока Порта, бачачи, що її вимоги щодо України створюють великі труднощі, и хоча вона вигнала московські війська з України ціною власної крові, на прохання хана милостиво дарує її [Україну] Речі Посполитій"
і сторони к обопільному задоволенню підписали приготовлений заздалегідь договір.
* * * * *
Nota Bene
Весною 1714 року перед українськими вигнанцями - перед кожним, від гетьмана до звичайного козака - постало питання: Що далі? Хтось, мов зачарований, згадував духмяну-квітчасту Батьківщину і плекав мрію отримати від царя амністію, щоб повернутися до рідних порогів, до піняви яблуневого цвіту, до ставочків та качечок, до гудіння хрущів. Хтось збирався на Січ, аби шаблею віддячити воріженькам, помститися клятим ляхам за всі заподіяні кривди та й москаликів не забуть. Навесні в таборі під Бендерами панували тривога й непевність, влітку табір став стрімко пустішати, - кожний обирав свій путь.
Пилип Орлик, гетьман Війська Запорозького, козацький ватаг і провідник народу малоросійського, в червні 1714 року від'їхав у Демотику до свого протектора - шведського короля.
Про що вони гуторили між собою? Не знаю. Не стану плодити здогадки...
В жовтні того ж року Карл рушив у свій славнозвісний рейд, за два тижні промчавши верхи від османських кордонів до Штральзунду на балтійському узбережжі. А невдовзі вслід за непогамовним своїм зверхником відправився і Пилип Орлик. В невідоме майбутнє. На чужину.
Перше речення - адаптована до змісту цитата з роману Юрія Косача "День гніву". Тексти заяв і пропозицій Порти цитовано за монографією Ореста Субтельного "Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст.". При оформленні сторінки використані репродукції картини Ірини Яресько "Натомлені крила" та акварелі Миколи Самокиша "Гайдамак".