Хоментовський
Мистецтво дипломатії
Глава 17
Коли шляхтичі сходять зі змальованих в сармацькому стилі парсун і садяться на порвистих своїх аргамаків, - чи це саме та мить, яка є початком оповіді? Чи може початок - блискавки шабель козацьких, той мент, коли обпалені степовим сонцем повстали за правду славні рубіжні лицарі, і блищать вихоплені з піхов клинки, і хропуть коні, здіймаються дибки, метуть землю хвостами... Гей, браття-панове. Кров'ю писана вами історія Речі Посполитої... Життя, де століттями панувала сваволя. Де канчуками по спинах вбивали любов до Полонії... Нема про що говорити.
Відтоді, коли зметнулася булава в руках Богдана Хмельницького і піднялись на битву козацтво да чернь, - весь народ український - не вщухала на правобережних землях війна: раз по раз сходилось в бойовищах лицарство, - ті, хто волів покарати хамів-ребелізантів, і ті, хто за справу честі мав сікти всіх охочих підкорити козацьку націю,
- одрубувати будь-чиї руки, що загарбницькі простягнулись до неньки -
І текла, текла, текла кров людська, текла без перестанку.
Впродовж довгих років між ляхами і козаками точилась жорстока пря. Тож як би переконливо Орлик не запевняв Корону да Сейм в дружньому ставленні до Речі Посполитої, слова його викликали лише відразу. Зичливі гетьманські пропозиції були з глумом відхилені. На випадок, якщо ставленик турків таки сунеться на Правобережжя, коронний гетьман Адам Сенявський ще влітку 1712 року відправив туди сильні військові відділи - аби гречно зустріти Орлика, влаштувати вікопам'ятне новосілля.
* * * * *
Плани Туреччини віддати Правобережжя Орлику породили в польських серцях сум'яття. Можливо, і дратування, і гнів. Однак османи мали дуже грізну потугу, аби відразу хапатись за шаблі... Тож поляки вирішили поговорити. Ясна річ, не з українським гетьманом - навіщо розмовляти з маріонеткою? Треба пактувати із ляльководами. Наприкінці листопада 1712 року в Константинополь прибувають посланці Речі Посполитої. Очолює місію мазовецький воєвода Станіслав Хоментовський, поважний і досвідчений пан.
Хоментовський
портрет на фоні епохи
Хоментовський - знатного роду шляхтич, з малих років пройшов він відмінний вишкіл господарювання - тобто готовий був з голоду вмерти, тільки не осоромити своє славне ім'я працею. Ще молоко під вусами не обсохло, а Станіслав вже гродовий староста: радомський, зволенський, дрогобицький, долинський, злоторийський... й усюди явив хист неабиякого адміністратора, й усюди мав авторитет. Коли в підкилимних ігрищах, в шаленім двобої за престол Речі Посполитої зійшлися висуванець Франції принц Конті та підтриманий московитами саксонський курфюрст Август ІІ, пан Хоментовський - з користю для власного гаманця - підтримав останнього і вже ніколи його не зраджував, був надійним підручним і виконавцем складних завдань. В час Великої Північної війни Станіслав Хоментовський - ротмістр посполитого рушення: гідно б'ється сей шляхтич зі шведами (особливо затято після того, як йому спалили кілька маєтків... така вже людська природа, така природа війни).
Після шведської окупації Польщі - в ті непевні роки, коли Август на вимогу Карла ХІІ віддав корону Станіславу Лещинському - Хоментовський зберіг вірність свому королю, що означає перейшов під опіку Петра І.
Саме він, воєвода мазовецький Станіслав Хоментовський, разом з краківським воєводою Янушем Вишневецьким та литовським маршалком Марціяном Воловичем - як посли Речі Посполитої - стояли перед московським царем в Жовкві,
- наприкінці лютого року Божого 1707-го -
і вимагали від Петра І повернення Польщі українських земель, захоплених козаками,
і гордовито пнялися вверх вуса шляхтича Хоментовського, з очей його струїла непереборна воля,
і в резолюції на пункт про долю Правобережжя цар власноруч зазначив: "Возвратить".
Одже кращого перемовника, ніж Хоментовський, годі було й шукати...
Наприкінці листопада 1712 року він приїздить в Істанбул.
Воєвода мав руку тверду і певну, гострий кмітливий ум, очі його, як і завжди, струїли непереборну волю, - ця воля вперлась в зачинені двері: як союзника московського самодержця, поляка очікував вельми холодний прийом.
Простіше кажучи, до великого візиря Хоментовського і на поріг не пустили.
То що йому залишалося, окрім як чекати у моря погоди?
Станіслав зостався в Константинополі і став дожидатися на свій шанс.
Мистецтво дипломатії
Декілька місяців Хоментовський без діла вештався містом, слухав виття муедзинів, прислуховувався до пліток, вдень пив смолянисту міцну до гіркоти каву, ввечері цмулив вино, - словом, ретельно виконував важку дипломатичну роботу,
- роботу посланника, який не знайшов кого б покропити єлеєм, в чиї б оце вуха влити бруду дошкульних інтриг -
В столиці Туреччини і без нього вистачало охочих шепотітися з урядовцями: тією зимою Порта хиталася, Порта ніяк не могла визначитися, чи воювати з Московією, чи в поступках шукати замирення.
В 1713 році почало нарешті яснішати. При владі в Константинополі опинилася партія миру, яка над усе прагнула випхати Карла ХІІ за межі османських земель. Коли швед не забрався геть з власної волі, його затримали і спровадили в Демотику. Найавторитетнішого каламутника та головного розпалювача війни - кримського хана Девлета - прибрали з престолу. Великим візирем був призначений досвідчений та енергійний Алі-паша, в березні 1713 року він покликав Хоментовського на переговори і поінформував посланника Речі Посполитої, що Османська імперія забирає собі Правобережжя.
Воєвода відкрив рот. Не для того, щоб з нього, мов корок з пляшки шампанського, вилетіли гнівні слова, а на знак неприхованого здивування. Що й казати, нечасто людина стикається з таким відвертим нахабством. Опанувавши себе, пан Хоментовський навідріз відмовився обговорювати це питання.
На цьому перемовини і закінчилися.
Але знайшлися інші поляки, - більш поступливі.
В таборі під Бендерами квартирував Станіслав Лещинський - ще один король Речі Посполитої, той самий славний добродій, на гирю якого за вказівкою Карла ХІІ поклав корону львівський архієпископ,
- поклав, не зважаючи на заборону римського папи, -
бо папа далеко, а меч шведського короля поруч, чи не під ребрами...
Коронування відбулося в 1705 році і з тієї пори Лещинський - незмінний союзник шведів. Це він пактував з Мазепою про об'єднання України, Литви та Польщі; це він надсилав загони Потоцького в похід 1711 року на допомогу гетьману Орлику; це він опинився в розпачливому становищі після Калабалику, - вважай, сам-один проти іншого польського короля Августа Сильного та царя московитів Петра... Тож заради негайної військової підтримки Лещинський ладен був чорту віддати душу, не те що якесь там Правобережжя.
Де й подівся шляхетський гонор - ледь не в ноги ханові впали люди Лещинського, в обмін на поміч військом король пообіцяв віддячити Порті територією правобережної Украіни. На тому й поладили. З серпня 1713 року чисельні загони поляків, татар, турків і козаків під командуванням хотинського сераскера Абді-паші вирушили до польського кордону. Однак Лещинського не зустріли в Польщі "Віватами", співвітчизники короля дали по колонам експедиційного корпусу декілька влучних залпів, цього вистачило, аби сераскер повернув назад, а Великий візир Алі-паша знову покликав Хоментовського на перемовини.
* * * * *
Цього разу орації турків були більш поважливими і змістовними. Не з позиції сили повели вони діалог, а з точки зору законів та звичаїв. Адже Порта отримала Правобережжя за правом завоювання і це право підтверджено її Договором з Москвою. Факт неспростовний, однак Хоментовський вивернувся, мов вуж: цар не збирався тримати цей край під собою вічно... є відповідні укази.
Тоді османи зайшли з іншого боку. Типу, Річ Посполита має віддати їм правобережні землі суто із вдячності за відмову від підтримки Станіслава Лещинського. Однак і цей аргумент не подіяв.
І знову змінили підхід турки. З лисячою, застиглою на вустах солодкою усмішкою переконували басурмани пана посла, що насправді не про себе ж вони дбають, а піклуються виключно про козаків. Саме для них, для гетьмана Орлика та його нещасних людей, намагається Порта здобути шмат території, - хай цей відвіку нічийний степ стане для них домівкою...
Однак Хоментовський особисто сходився в полі з козаками на шаблях, його сентиментами не проймеш. З добре вдаваною патетикою шляхтич виразно відчеканив: "На підставі Карловицького договору Османська імперія не має допускати на Правобережжя нікого - ні поляків, ні козаків".
З непорушним обличчям вислухав його відповідь Алі-паша. Хіба що примружив на хвильку очі, аби ніхто не побачив, як спалахнув в них дикий вогонь.
- хвилина, яка вирішує долю історії -
За мить Великий візир абсолютно спокійним голосом мовив:
- Гаразд. Блискуча Порта з ласки Повелителя світу та Втілення справедливості на землі нашого найвеличнішого султана виділяє козацькій нації територію між Дністром та Дніпром. При цьому замість сюзеренітету Туреччини козаки приймуть протекцію Речі Посполитої. В разі згоди Польщі на ці умови, Османська імперія визнає Августа ІІ королем і відновить дію Карловицького договору.
Настала тиша. Заскочений зненацька несподіваною пропозицією Хоментовський часто-густо кліпав очима. Турок терпляче чекав. Нарешті посол вичавив:
- Це потребує рішення на рівні Короля та Сейму.
Великий візир ледь помітно кивнув посланнику.
- Добре. Дожидатиму офіційного відвіту Речі Посполитої.
* * * * *
Nota Bene
Карловицький мирний договір
Карловицький мир підвів риску під війною, яку без малого чверть століття вели між собою Османська імперія та держави "Священної ліги", - могутнього військового союзу, що був сколотив заради вирішальної битви із мусульманами Папа Римський Іннокентій ХІ. До складу коаліції, створеної у 1684 році, входили Папська область, Священна Римська імперія, Річ Посполита, Венеційська республіка, Бранденбург-Пруссія, а також Московське царство, яке хоч і доєдналося до союзу трохи пізніше, але встигло на розподіл велетенського територіального пирога. Адже Велику турецьку війну християни виграли: проблема "Як врятуватися від непереможних османів?", що з ХV сторіччя стояла руба перед Європою і кидала в дрож усіх тамтешніх правителів, змінилася на куди більш привабливе питання: "Які саме відібрати у Туреччини землі та як їх розподілити поміж собою?",
- на це питання і мав дати відповідь Карловицький конгрес -
Тож восени 1698 року в невеличке містечко Карловці на здибанку з османськими дипломатами з'їхалися представники держав-переможців, три місяці неквапом гуторили і, оскільки ні ладу, ні згоди між християнами не було, то спільний договір не укладався - підписали окремі угоди. Якщо коротко: в османів забрали трохи земель. До Австрії відходили Трансильванія та більша частина Славонії; до Венеції - Морея, Далмація, деякі острови. З Московією турки домовились про перемир'я. Бо то цісарців час підгоняв: на континенті розгорялася нова страшна війна і вони поспішали у бій за іспанську спадщину... А Москва на той мент нікуди не квапилась... В Константинополь прибув думний дяк Українцев. І знову дипломати гуторили поміж собою, - хтось отримував подарунки, хтось для держави шукав зиск. Влітку 1700 року народився Константинопольській договір. Москва звільнялась від щорічної данини; Азов та частина Кубані - "на десять днів їзди кіньми" - переходили до московитів; у межах Азовського ейялету заборонялось будувати нові поселення; за Вольностями Війська Запорозького низового закріпили значні раніше не розмежовані території... Договір встановлював перемир'я на тридцять років. Однак який мир може бути між хижаками? Вже невдовзі османи і московити вчепились один одному у горлянку, - Прутський похід Петра, капітуляція москалів... І чергове пактування, і черговий мир - цього разу Адріанопольський.
Флешбек
Карловицький мирний договір
Схід... окремий світ, своя не схожа на європейську культура... Невід'ємною частиною дипломатичних місій було обопільне підношення дарів сторонами, які вступають у перемовини. Розкіш подарунків, які від імені султана Мустафи ІІ піднесли в Карловцях посланнику Речі Посполитої графу Станіславу Малаховському переконливо свідчить: з повагою Порта ставиться до Полонії.
Тож пан Малаховський узяв нефритову чашу, інкрустовану золотом, узяв дорогоцінну тарілку, взяв золоту ложку, взяв шикарне сідло та стремена зі срібла, оздоблені бездоганною черню та сяючими на сонці рубінами, оцінив коштовність дарів і з легким серцем підписав договір із османами.
Сталося це, ймовірно, 22 листопада 1698 року (існують вказівки й на інші дати).
Пунктом першим пакту зазначено, що сторони повертаються до кордонів 1672 року. Тобто Річ Посполита повернула собі Поділля з фортецею Камінець і Правобережну Україну, а Османська імперія - Молдавське князівство.
Пункт другий передбачає вивід польських військ з Молдови, а пункт третій турецьких військ з Камінця-Подільського.
- і таке інше, і таке інше -
Включно з недоторканістю католицьких церков і монахів на теренах Імперії; з проголошенням безпеки для торговців Речі Посполитої та надання їм можливості вільно торгувати в Імперії без надмірних зборів; з декларуванням припинення вторгнень на територію Речі Посполитої васалів Туреччини - буджацьких і кримських татар...
... тобто, якби Станіслав Хоментовський і справді домігся вороття до умов Карловицького договору - це був би непересічний успіх польської дипломатії...
Перебіг турецько-польських дебатів 1713 року наведено за монографією Ореста Субтельного "Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст.". При оформленні сторінки використані портрет Станіслава Хоментовського невідомого (мені) авторства та портрет Станіслава Лещинського роботи Жан-Батиста ван Лоо, а також фото дарів султана Османської імперії Мустафи ІІ посланнику Речі Посполитої Станіславу Малаховському з цифрової колекції Королівського замку Вавель.