Пилип Орлик
Мистецтво дипломатії
Глава 16
Здається, верблюду легше пройти крізь вушко голки, ніж збагнути політику гетьмана Орлика: то він пактує з османами, то зноситься з їх ворогами - поляками.
Втім усі рухи українського керманича зумовлені певною логікою подій.
В 1683 році під Віднем Османська імперія добре отримала на горіхи від союзу християнських володарів та й подальший перебіг війни, яку Порта вела з державами "Священної ліги", переконливо свідчив: часи турецької гегемонії в південній та східній Європі минають, - за результатами Карловицького конгресу османи віддали переможцям чимало своїх земель, Константинопольский (1700 року) договір з московитами наочно демонстрував всі ознаки обопільного миролюбства, однак не від хорошого же життя турки дозволили москалям не сплачувати кримському хану поминки або ж відмовилися від Азову...
Для всіх було очевидно: блиск Блискучої Порти померк.
Хоробрі серця сераскерів, може, й прагнули подвигів, проте холодні мізки візирів вже зосередилися на замиренні:
- відповідні шукались шляхи, відповідні точилися перемовини -
В 1711 році, під час чергової війни з Московією, ефектною Прутською офензивою загнавши Петра у пастку, османи мали можливість повністю знищити ворожу потугу, полонити царя і диктувати йому свою волю. Замість цього вони домовилися про мир та й відпустили московського самодержця з богом... Відпустили, щоби потім кілька років вмовляти виконати угоду.
За три роки в Константинополі змінилися п'ять великих візирів, - у передпокоях пишних палаців, наче ті пацюки, гризли й топтали один одного урядовці Великої Порти, в амбасадах європейських держав хитромудрі посли та різномасті пройдисвіти пліли павутиння інтриг, московського резидента то арештовували і саджали в Семибаштовий замок, то виводили з буцигарні і приязно посміхалися... сильні світу цього вирішували українське питання.
Османська імперія мала потребу створити буфер між собою та московитами, турецькі очільники розглядали Гетьманщину виключно в цьому сенсі, Істанбул був готовий віддати під булаву Орлику всі українські землі, включно із Слобожанщиною. Або тільки Правобережжя. Або навіть Правобережжя без Києва... чому ні? ще ж залишається чималенький шмат території, де б козаки раювали на власний розсуд і - водночас - стримували московську експансію.
Москва, яка по вуха загрузла в нескінченній Північній війні, менше за все хотіла отримати другий фронт. Тому не було перемовників поступливіших, ніж московити. Повернути Азов? Будь ласка... Знищити Таганрог? Ми, як то кажуть, не проти... Заради миру з султаном вони погоджувалися на все. От тільки в Гетьманщину цар вчепився, наче дикий котище пазурами, - не віддам Малоросію... Києва не віддам.
Намарно Орлик надсилав великому візирові трактати, де переконував, що саме зараз найліпший момент, аби видерти землі козацькі з жадібник рук загарбника... Не можна! Не можна залишати Украйну на поталу Петру, бо він висмокче її кров, посилиться й піде далі...
Однак там, де гетьман прозрівав неминучу біду, турки вбачали простір для торгу. В 1713 році вони підписали Адріанопольський мир з московитами - усе Лівобережжя та Києв з околицями діставалися Московському царству.
Надії Орлика мати сильну і незалежну, здатну до автономного існування державу обертались на порох, з великого замислу вийшов пшик - замість усієї території, що по праву належала Війську Запорозькому, йому з султанської милісті віддавали лишень невеличкий шмат,
- спустошене, знелюднене Правобережжя -
до того ж, ці землі Річ Посполита вважала своїми.
І що залишалося Орлику?
Коритись обставинам і просити татар да турків бути протекторами? Товариші-побратими і так закидали гетьману, що він занадто зблизився з басурманами...
Йти на уклін до царя і ставати його рабом? Адже в Московії кожний - устілка та підлий німий раб для того, хто в ієрархії вище.
Спробувати домовитись з Польщею?
Врешті решт - не забуваємо - він, як і ляхи, шляхтич. В їх жилах тече одна кров - сармацька.
Всі вони нащадки кочовиків, легендарних степових воїнів, що ведуть свій рід від біблейських Яфета і Хама.
Прибульці з іранських нагір'їв, з давніх давен з'явились сармати в степах Північного Причорномор'я, з безжальною вправністю вирізали скіфів і, наче вдома, облаштувавшись на безкраїх рівнинних просторах, вештались від Дунаю до Дону, гарцювали на баских своїх конях, аж допоки не прийшли в сей край рудобороді велетні-готи і не витіснили місцевих насельників,
- роксоланів, язигів, аланів та інших людей сармацького роду-племені -
І покотилась на Рим лава-лавина вершників, хлюпнула хвилею і розсіялася, розчинилася серед народів імперії, аби з плином століть стати взірцем, прикладом для наслідування,
- сармацькою модою панівної верстви Речі Посполитої -
Звідси: бинди, що прикрашають кираси; ринграфи, які на сонці горять золотом, спалахують вогнистим блиском; барвисті опони і шкури диких тварин з-під сідел; пташині за спинами крила, - дужі крила, розправлені для польоту - що несуть в степ на ратну погулянку, до лицарської справи, у славний бій.
Звідси: атласні жупани та парчеві кунтуші, соболині шапки з чаплиними білими перами, за яких заплачено щедро - не один дукат.
Звідси: вуса. Звідси: чуби або дуже короткі зачіски - жодних, як в Європі, перук.
І,
ясна річ,
карабеля при боці.
Бо треба ж гідно стояти за честь: свою, жінки, Вітчизни... У шляхтича завше є привід схопитись за шаблю: самоповага, сміливість, гонор - ось воно добірне лицарство Речі Посполитої,
і козаки з нього не виключення,
такі ж.
* * * * *
Розпука брала Орлика: конфлікт з Гордієнком та повний роздрай з запорожцями, відчутне напруження у відносинах з козацькою старшиною; непорозуміння з Туреччиною, урядовці якої задурно віддали москалям те, що ніколи їм не належало, і навіть не намагались збагнути до яких катастрофічних наслідків це призведе; тертя з ханом, який наполегливо виштовхував гетьмана на Правобережжя,
- не домовившись з Польщею, не надавши військової підтримки, -
усе, на що спромігся татарський зверхник, це видати маніфест: "За допомогою своїх переможних армій Порта визволила вашу батьківщину, Україну, з московського гніту й віддала її у володіння нікому іншому, як Пилипові Орликові, гетьманові українських і запорізьких козаків, і підтвердила цей привілей своїм дипломом. Тому ми посилаємо вам із нашим листом наших мурзів і агів, аби вони самі могли пояснити вам в ім'я Порти та в наше власне ім'я, що відтепер ані поляки, ані москалі не матимуть над вами жодної влади. Аж до Прута вся влада належатиме вашому гетьманові Пилипові Орлику".
На майданах правобережних селищ сей маніфест в повній тиші зачитували емісари - їх просто не було кому слухати: злобою москалів Правобережжя перетворилось на пустку, - в розорений і сплюндрований, геть знелюднений край.
Орлик зневірився.
Плани, що їх невтомно креслила звитяга Карла ХІІ викликали у гетьмана скепсис. На допомогу османів та їх васалів татар годі було і сподіватися. Перспективи Станіслава Лещинського, який був з'явився в таборі під Бендерами, виглядали відверто сумнівними... Після метань та роздумів Пилип Степанович вирішив подивитися в інший бік.
Він розпочинає таємні зносини з офіційною Польщею.
В листах, в приватних розмовах Орлик запевняв своїх візаві в незмінно дружньому ставленні до Речі Посполитої, намагався довести, що не стане маріонеткою в руках мусульман, що розміщення козаків на порубіжжі піде на обопільну користь - усі пропозиції гетьмана з глумом відкнули.
Поляки сказали: "Ні".
Текст ханського маніфесту від 15 травня 1712 року цитовано за монографією Ореста Субтельного "Мазепинці: Український сепаратизм на початку ХVIII ст.". При оформленні сторінки використані портрет гетьмана Орлика роботи Олексія Штанко, а також ілюстративне зображення сарматської кінноти невідомого (мені) авторства.