Дмитро Горленко
Портрет на фоні епохи
Глава 15
В часи коли розливалась по українських землях повідь ребелії і степове лицарство зносило на шаблях коронне військо, і разом з рубайлами порубіжними та відчайдушними запорожцями йшли у бій ченці грецької віри, гультяї, посполиті та хлопство,
- бо не тільки козацтво - за волю, за правду піднялась вся Україна -
і плювали вогнем фальконети та самопали, і вдарялися коси о бердиші, і дзвякали шаблі, і побита - посічена давала драла з поля битви гусарія,
от тоді,
наче нізвідки,
з глибин клекочучої народної круговерті,
виникла - народилась нова українська еліта.
В 1649 році Лазар Горленко числився реєстровим козаком Прилуцького полку, разом із усіма кричав: "Віват Хмельницькому! Веди на Полонію, батьку!", а за десять років він вже полковник: брав участь в обороні Медвина від польсько-козацьких загонів під начальством Чарнецького, пліч-о-пліч стояв з москалями і за ці видатні заслуги отримав від царя Олексія Михайловича шляхетство купно з селом Ольшани. Іван Брюховецький, ясновельможний гетьман Лівобережжя, надав полковнику частину доходу з млинів у Переволочній, Прилуках і Смоші. Та й інші очільники Гетьманщини не забували вшанувати ласкою пана Горленко та примножити його й без того чималу маєтність. Кримський похід 1687 року, який для Голіцина та Москви обернувся справжньою катастрофою, - остання нагода, аби згадати про Лазаря Федоровича: дізнавшись про Коломацький переворот, козаки його власного Прилуцького полку вчинили бунт і спересердя кинули свого полковника в вогнище.
Отак обірвалось життя козацького лицаря - стихія піднесла, стихія згубила.
Однак це не кінець оповіді...
Флешбек: тло епохи
Гетьман Іван Самойлович не з тих керманичів, хто буде спокійно дивитися, як сильні світу цього кроять на власний розсуд набуті українською кров'ю землі: бився, мов лев, з османами та дорошенківцями, претендував на Волинь і Галичину, мав амбіцію об'єднати під своєю рукою всю Гетьманщину по обидві боки Дніпра, тож був вкрай незадоволений, коли Москва в 1681 році самочинно уклала з Портою Бахчисарайський мир, віддавши туркам Київщину, Брацлавщину і Поділля. Ще більших образ гетьману приніс 1686 рік. Напередодні (в 1683 році) під Віднем війська "Священної ліги" погромили велику османсько-татарську армію, одна замість того, аби шукати зиск для українців, їхній московький протектор підписав із Річчю Посполитою мир,
- Вічний мир -
який знов і назавжди віддавав ляхам частину Правобережжя.
Інша частина мала стати нічийною територією - Чигирин, Канів, Черкаси... уся південна Київщина та Брацлавщина волею московитів перетворювались на пустку... Навіки... Навіки-віків.
Тож де той затятий воін, що водив лівобережне козацтво у Чигиринські славні походи? Де той державний діяч, який за наказом московської влади без вагань силоміць переселив з правого на лівий берег Дніпра десятки й десятки тисяч українського людства, влаштувавши Великий згін?
Немає того чоловіка - є інший.
Супить брови, ходить чорніше тучі - певно, плекає Самойлович фронду - ось-ось і прогримить грім.
Втім москалі не стали очікувати допоки заграють блискавки козацьких шабель... В 1687 році Голіцин виступив походом на Крим. Разом з московськими ратниками рушили і козаки на чолі з гетьманом Самойловичем. Кампанія організована була вкрай бездарно: не вистачало їжі, води, фуражу... В те страшне літо не цяцькалась смерть з людьми - багатьох прибрала в могилу. Тоді ж, влітку 1687 року, знайшов свій кінець і гетьман,
- в алегоричному, не буквальному сенсі -
7 липня старшина подала донос на свого очільника, звинувачуючи Самойловича у самоуправстві та у таємних зносинах з кримським ханом; Голіцин повідомив про кляузу у Москву; 22 липня надійшла відповідь: в Кремлі дали згоду усунути крутого на вдачу та не надто надійного регіментаря; Самойловича з сином та деякими найбільш відданими прибічниками арештували; 25 липня біля козацького табору на Коломаку поспіхом скликали раду, - чисто для форми, бо народу на ній було обмаль: може, тисячі дві... Коло оточили московитські стрільці та рейтари. Старшина гукнула Мазепу. Тих, хто спробував викрикувати імена будь-яких інших претендентів на булаву, вмить вгамували. На тому вибори і закінчилися. Самойлович із сином попрямували в Сибір (в Тобольськ), Мазепа отримав клейноди, в Коломацьких статтях,
- тобто міждержавному договорі, укладеному новообраним гетьманом купно із старшиною з московськими царями Іваном і Петром купно з правителькою-регенткою Московського царства їх сестрою Софією -
підтверджувалися права і привілеї українського козацтва.
Втім були і новації, адже Москва ніколи не марнувала шансу щось да відкусити від первісних козацьких свобод: старшина зобов'язувалась наглядати і доносити на гетьмана царському уряду; без указу царя гетьман не мав права позбавляти старшину посад, а старшина скидати гетьмана; обмежувалися права гетьмана розпоряджатися військовими землями; гетьманському уряду заборонялося мати дипломатичні відносини з іноземними державами; і таке інше, і таке інше...
Однак і це не кінець оповіді... Продовження отаке:
Полковник Дмитро Горленко
Мазепа негайно взявся пестити паростки української еліти, особисто відданої йому старшини. Наприкінці серпня 1687 року ясновельможний гетьман, щиро засмучуючись пролиттям крові безневинного пана Лазаря Федоровича Горленко, "заховує жону його п. Ефросинию до ласки войсковой при селі Олшаном з усіма приналежностями",
- саме так зазначено у відповідному універсалі -
а 9 лютого 1688 року подібний документ отримує й син небіжчика: Дмитро.
В подальшому Іван Степанович не забуває опікуватися долею хлопця, чому пояснення добра душа ясновельможного гетьмана і - в деякій мірі - родинні зв'язки: дружина Мазепи була тіткою по матері Дмитра Горленка.
Тож повість життя Дмитра Лазаровича відразу писалася начисто, шлях його не виляв - відбувши службу канцеляриста у Генеральній канцелярії, він отримує в урядування Прилуцький полк. Правління полковника насичене звитягами в бойовищах із татарами та великими добродіяннями: в Прилуках коштом Горленка звелась дерев'яна церков, в Києві - ще одна. Ченці Густинської обителі не втомлювалися молитися за здоров'я пана полковника - з його щедрості монастир обзавівся кам'яним льохом та огорожею, були побудовані дзвіниця, брама, церква Петра і Павла... Було, було Дмитру Лазаровичу з чого робити ктиторські внески. Вправність, кебета, особиста й відверта відданість дозволили Горленку увійти в коло найближчих довірників гетьмана, - над кожним шелягом не дрижав, не трясся керманич Гетьманщини, гідно обдаровував своїх соратників: у 1697 році полковник Горленко отримав по рангу Сергіївку, Ковтунівку та Яблунівку, в 1699 р. - Білошапки, в 1701 р. - Ярошівку, в 1703 р. - Мамаївку, в 1705 р. - Калюжинці та Понори, в 1706 р. - Вечорки та інші села... і, коли прийшов час, Дмитро Лазарович не вагаючись пішов услід за своїм патроном на подвиг, на битву, у вимушену еміграцію, і невтішно оплакував смерть Мазепи, - може, й без сліз на очах, однак з невдаваною тугою в серці.
* * * * *
Дмитро Горленко народився в 1660 році, тож в лиху годину змагань мазепинців за існування гетьманської держави вік він мав не юнацький. Оце, якби б ми були сучасниками подій і мали трапунок зустріти пана полковника, то побачили би обличчя знаменитої козацької вроди; чуприну, що змією повзе по бритій наголо голові; хвацькі вуса й меткі очі, вираз яких не давав приводу сумніватися в розумі, гордості, рішучості та відвазі цього чоловіка,
- о! цей не схибить, не затріпотить при жодних обставинах -
Шабля, шапка з пером та об'ємисте черево лишень підтверджують враження: не з думок де б розжитися куснем хліба складається повсякдення Дмитра Лазаровича Горленко, - звикла людина займатися вельми серйозними справами.
І дійсно:
Хто пактував з татарами про союз ханата з українськими козаками задля рішучої битви з Московією? Полковник Горленко.
Хто в січні 1711 року зустрівся поблизу Кайрського броду з ханським посланником мурзою Девлетшахом і від імені еміграційного уряду гетьмана Орлика підписав присяжну грамоту? Полковник Горленко.
Хто очолював козацьку делегацію, яка домовлялася в Істанбулі про незалежне від будь-якого зовнішнього господаря майбутнє Гетьманщини? Полковник Горленко.
Хто врешті решт привіз з Костантинополя привілей, яким султан дарував Правобережжя провіднику козацької нації? Полковник Горленко.
Безперечно, Дмитро Лазарович - ключова фігура серед мазепинців: тих нескорених обставинами втікачів, хто з року в рік шукав гідної долі для сильної та незалежної Батьківщини. Тому, коли в лютому 1713 року за ультимативним наказом хана Девлета Герая козаки рушили на Правобережжя, очолив похід саме він, - прилуцький полковник Горленко.
* * * * *
Nota Bene
Калабалик зруйнував спокій обставин: відмова Орлика прийняти заступництво турків вибісила Девлета Герая. І лютував хан, погрожував та кипів гнівом. Коли ж заспокоївся, зажадав, аби гетьман особисто повів козаків в Україну.
Тільки жалюгідне фінансове становище врятувало Пилипа Степановича від негайного виступу. Девлет дозволив українському керманичу відкласти свою участь в поході рівно на шість тижнів, аби хоч трохи розібратись з боргами. Тож козаки рушили на Правобережжя під приводом Горленка, Орлик перебирав свої боргові папери, тяжко зітхав, вочевидь розуміючи, що ані за тиждень, ані за декілька місяців, ані за довгі роки не позбутися йому безгрошів'я, хан поглядав на календар, чи не час вже козацькому зверхнику їхати, і в цей мент до Константинополя нарешті дійшла звістка про перемогу шведів над данцями і саксонцями під Гадебушем. Звісно, в очах турків це не повернуло Карлу ХІІ колишнього авторитету. Втім - про всяк випадок - занадто ревних виконавців волі султана, які при арешті недостатньо шанобливо поставилися до короля, притьмом покарали. Сераскер загремів з посади. Девлет втратив престол і відправився у вигнання, - ця неочікувана пертурбація повернула гетьмана у політику. Орлик інструктує Горленка уникати будь-яких сутичок з польськими військовими відділами, свою присутність на Правобережжі пояснювати бажанням не дати краю зануритись в хаос, допоки між урядами тривають теплі й зичливі перемовини; запорожців закликає не співпрацювати з татарами; вступає в таємне листування з поляками, запевняючи Августа ІІ та його міністрів в свої добрих намірах, - ба більше, в відданості Речі Посполитій...
Тим часом на згарищах південної Брацлавщини та південної Київщини помалу-потроху відроджувалося життя - загонам Горленка вдалось відновити полки в Умані, Корсуні та Чигирині. Однак вже в грудні 1713 року два десятки коронних корогв та численні відділи кам’янецького каштеляна Марцина Калиновського виступили проти козаків. Сталися сутички... Під тиском переважаючих сил - до того ж геть спантеличені вказівками Орлика - Горленко та запорожці мусили відступити з Правобережжя. Був рік 1714-й... Українським закляклим від холоду степом в свистючих хурделицях походжала неспішно зима.
При оформленні сторінки використані портрети гетьмана Самойловича та полковника Дмитра Горленко невідомого (мені) авторства.