Рік 1712-й
Сум'яття гетьмана Орлика
Глава 9
Після Полтави шведський король втратив свою армію. Майже для будь-кого це був би привід впасти в депресію і проводити дні та ночі в тяжких роздумах про марність земних борсань. Однак Карл XII не тієї породи людина. Тільки-но Великий візир запропонував йому пишний ескорт чисельністю в кількадесят тисяч воїнів, аби з пошаною спровадити маєстат з його кодлом за межі держави османів, як швед миттю збагнув: ось вона, його нова армія.
Не марнуючи часу, Карл XII відправляє в Костантинополь вправних у дипломатії чоловіків. Пан Найгебауер, спираючись на авторитет короля у баталіях, пояснює туркам беззаперечні вигоди негайної війни із Московією. Пан Понятовський - красунчик - здобув прихильність гаремних дам: і мати султана, і султанша-фаворитка сповнилися симпатією до шведської справи. І от вже те, що здавалось морочливою фантазією, здобуває дуже конкретні обриси: 20 листопада 1710 року Порта оголошує Московському царству війну.
Незабаром в Крим до хана Девлет Герая їде ціла делегація посланників від гетьмана Орлика: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий, генеральний писар Іван Максимович. І от вже між Кримським ханатом та державою козаків (Військом Запорозьким) підписано пакт про союз на грунті української незалежності. Сталось це 23 січня 1711 року і от, що дуже важливо: під час війни татари зобов'язалися не бешкетувати і не завдавати шкоди населенню України.
Генеральний осавул Герцик побував на Кубані, де не тільки узгодив плани з Бахти Гераєм - калги-султаном і командувачем кубанських ногаїв - але й мав плідні зносини з донцями Булавіна...
Словом, місяць за місяцем Карл XII плів витончену інтригу, руками помічників невтомно складав мозаїку і в лютому 1711 року почалось. Стрімким рейдом кіннота Девлет Герая увірвалась на територію Московського царства, захопила Вороніж і знищила тамошні верфі та могутній петровський флот. Кубанські татари лихим наскоком вдарили по Азову. Запорожці, поляки Потоцького, багатотисячна буджацька орда, що їх вів у похід гетьман Орлик, йшли на Київ і відволікли на себе військо царя Московії. Згодом разом вступили в бій основні сили: з Померанії пробивали шлях в Польщу північні корпуси шведської армії; в Речі Посполитій підіймалася шляхта, яка орієнтувалась на Станіслава Лещинського; з півдня рушила на Правобережжя турецька навала, в рішучих битвах здобуваючи перемогу над московитами, і зусилями кавалерії, безжально рубаючи тих, хто втік, довершувала повний розгром...
- Ось так це виглядало в уяві шведського короля -
Втім реальність виявилася незавидною. Кіннота Девлет Герая на швидких рисях добігла до Слобожанської України, розвернулася і не менш стрімко помчала назад, нищачі по дорозі оселі та беручи людей у полон. Кубанська орда, оминувши Азов, просунулась понад Доном на північ, але потуги до зіткнення з москалями не виявила - за відвічним хижим своїм інстинктом узявши на українських землях багатий ясир, повернулась додому. Щодо походу під проводом Орлика, то й тут - попри помірний військовий успіх - дуже швидко усе дійшло до фіаско.
Польськими відділами командував Йосиф Потоцький, - гоноровий і лютий до бою шляхтич, славний лицар, київський воєвода. В юні роки громив він татар під Городенкою, в зрілі літа придушував (і придушив) повстання фастівського полковника Палія, - колись сей пан підтримував божою ласкою короля Польщі Августа Сильного, однак з 1705 року пристав до прибічників Станіслава Лещинського - і оце в результаті крутого виверту долі мав нині спільну справу з вчорашніми ворогами. І не те, щоб родовитий аристократ гидував ручкатися з хамами,
- врешті решт вони з Орликом одного поля ягоди -
однак факт є факт: Потоцький нерідко конфліктував з українським гетьманом. З плином часом їх суперечки переросли у неприховане ворогування... А причина цьому одна: "Правобережна Україна завжди належала Польщі і за жодних обставин не повинна опинитися в руках козаків" - отак мислив Йосиф Потоцький і за це своє щире переконання гоноровий та лютий до бою шляхтич був готовий знести на шаблях хоч Орлика, хоч кого...
Тож наприкінці березня 1711 року запорожці та правобережні козаки штурмували замок Білої церкви; поляки енергійно нишпорили по окрузі, шукаючи провіант; незворушні, мов кам'яні брили, сиділи ординці на приземкуватих, звичних до довгого бігу, маленьких своїх конях, - з відстані татари споглядали на битву, позирали скрізь скісні щілини очей і не квапилися на допомогу гяурам - аж раптом стрепенулися, і полетіли, і розлетілися по теренах України,
і палили церкви, і брали на аркан людей, і уводили у неволю,
- простоволосих, нагих, посинілих від холоду -
не встиг Орлик й очима кліпнути, як чамбули Бахти Герая вже зникли за Богом-рікою, вже й охолов їх слід.
* * * * *
Розпука гетьмана Орлика
Мов березневий сніг під гарячим промінням сонця, розтануло військо Орлика. Правобережне козацтво умчало рятувати домівки. Ординці розчинились у степових безкраях і десь - далеко, далеко - сидячі біля вогнища, обговорювали між собою, який добрий союз уклали їх мудрі очільники і яка прегарна з цього вийшла війна. Польські відділи відправилися своєю дорогою, на Волинь. А козаки з Орликом рушили до Бендер. Про що в ту сумну годину були невеселі думки гетьмана? Мабуть, про те, що з такими друзями і ворогів не треба... Може, й не треба. Але вони є.
17 березня 1711 року Петро І вийшов з Москви із військом. Разом з ним Катерина - ще не дружина, але вже й не обозна шльондра - акурат перед виходом цар велів вважати її своєю супругою. Адже рішення прийнято: тільки-но дозволять державні справи, відразу монарх веде у церкву цю пишнозаду особу, - за традицією, під вінець.
А наразі царю ніколи.
Йде цар на південь, - тре відтяти земель у Порти: підняти християнські повстання у Молдавському і Волоському князівствах, а там, а там... задуми Петра грандіозні, усе підготовлено, з васалами турків - господарем Кантемиром та господарем Бринковяну - обговорена ціна їхньої зради, десять драгунських полків Голіцина заздалегідь висунуті на рубежі, з Ливонії головнокомандувач Шереметєв веде багаточисельну армію... Прутський похід мав стати легкою прогулянкою, а втім став ганьбою,
- справжнім соромом московитів -
довелось відкупатись Петру.
Чи то пожадлива ненаситність Мехмеда-паші, чи то його державницький розум дозволили вислизнути московитам із пастки, і настав - на папері - мир.
* * * * *
Просвіток гетьмана Орлика
Прутський мир фіксував надзвичайно важливі речі. Московія зобов'язалася не втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої та зрекалася від зазіхань на Запоріжжя та Правобережжя. Доля лівобережної України трактувалась не зовсім ясно, - на думку турків, Москва і звідти мала забратися геть.
А втім головне не те, що було в договорі. Головне, чого там не було.
Про поляків орієнтації Лещинського в документах не було сказано ані слова.
Про шведів згадувалося в короткому недвозначному пункті: Карл ХІІ мусить негайно покинути межі Османської імперії.
Тому лють шведського короля цілком зрозуміла... Маєстат зненавидів Великого візира і приклав надзвичайних зусиль, аби в Костантинополі взнали про нього усю правду. Про хабарі, що їх отримував Балтаджі, про небезпеку, на яку сей негідник наражає османів недалекоглядним своїм миролюбством, про куплену золотом москалів підступну політику Мехмеда-паші.
Допоки в столиці Порти у підкилимних битвах жорстоко скублася дипломатія, густий туман висів над Бендерами пасмами. Тільки-но українське питання було відокремлено від надмірних амбіцій Карла, як з'явився омріяний просвіток в майбутньому козацької держави. І сидів Орлик в тісному колі товаришів-соратників, стискав у руці булаву, гадав: чи то вся Україна опиниться під його совісною орудою, чи то тільки якась частина... Звісно, краще було б гетьману знаходитись не в таборі шведського короля - за тридев'ять земель від Царгороду - а перебувати у безпосередній близькості від людей, що приймають рішення. Проте Карл - не з тих, кого легко пошити в дурні: протектор Війська Запорозького велів Орлику сидіти на місці і нікуди не рипатися.
Одного разу після гострої суперечки з патроном, наговоривши з пересердя багато чого зайвого, гетьман навіть був вибрався до Костантинополя. Однак, охолонувши трохи, Орлик все ж повернув з півдороги: він розумів - бити глеки із шведом, не піде на користь справі... Тому сидів.
* * * * *
Під лежачий камінь вода не тече... Кінець-кінцем в Костантинополь відправилася поважна українська делегація. Шановні козацькі старшини рушили до столиці османів: Горленко, Довгополий, Максимович, Герцик. Думали козаки всі питання ставити руба. По перше, вимагати від Порти, аби москалі звільнили терени України по обидва боки Дніпра. По друге, аби Османська імперія на віки вічні підтвердила, що Військо Запорозьке з усім українським народом визнається країною, незалежною від будь-якого зовнішнього господаря, з гарантією невтручання Порти у внутрішні справи козацької держави, з непорушністю українських вільностей, законів, кордонів... З дуже - дуже! - серйозними намірами їхали у Царгород вповноважені гетьманом депутати. Але трохи спізнилися. Вже ні до кого було звертатися, проголошувати вимоги і апелювати: співробітники і друзяки Карла ХІІ зуміли переконати султана в державній зраді хабарника Балтаджі, помах брови Володаря Будинку Османів відправив всесильного візиря торованим попередниками маршрутом (заслання - шовковий шнурок - небеса), місце Мехмеда-паші посів командувач яничар,
- Ага Юсуф паша -
однак замість того, щоби рішуче воювати з Петром і втілювати далекосяглі плани шведського маєстату, цей діяч розпочав перемовини з московитами. Обидві сторони демонстрували обопільні люб'язність, чемність, повагу; і турки, і москалі приязно посміхалися один одному і в присутності будь-якої третьої сторони жодної не мали потреби.
Ці посиденьки в Костантинополі пройшли без участі українців.
Інколи до козаків виходив Великий візир і цікавився: "Вам чого?".
"Та от...", - говорили козаки і розказували про виплекані поколіннями мрії.
- усе в повній відповідності до інструкцій гетьмана Орлика, що стисло наведені вище -
"А-а-а, - казав візир. - Ну, чекайте".
І чекали козаки, і дочекалися. 5 березня 1712 року вийшов султанський привілей, в якому Пилипу Орлику, як провіднику української нації, передавалася Правобережна Україна та Січ (тобто без Лівобережжя, і навіть без Києва), а також давались обіцянки не вмішуватися у внутрішні справи Украйни.
За місяць - 5 квітня 1712 року - Османська імперія підписала договір із Москвою.
І настав черговий - на папері - мир.
* * * * *
Сум'яття гетьмана Орлика
Москалі почали виводити свої відділи з Правобережжя. Однак залишались поляки, які вважали цю територією відвіку своєю, і з ними треба було якось порозумітися. Врешті решт звична справа для порубіжних лицарів - з часів Богдана на шаблях у чистім полі вирішували козаки з ляхами нескінчені свої суперечки. Втім гетьман Орлик взагалі не мав сили, на яку б мав змогу опертися.
В 1711-му клятому році московити депортували на Лівобережжя більше, ніж сто тисяч народу, - спустошена, майже безлюдна земля віддавалася гетьману. Що й казати: навесні 1712 року український провідник за наказом Карла ХІІ насилу зміг сформувати корпус, який разом з польськими відділами відправився в Польщу під командою шляхтича Яна Грудзінського, де
- слід зауважити -
славно бились козаки на чужині за чужі інтереси, і чимало рубіжних лицарів поклали там свої голови, весело погуляла смерть на кривавому тому бенкеті, - мов червоне вино, пила кров повними чашами - хміліла, кричала: "Давай ще!"... Однак вже нічим було козацтву частувати гульвісу, страшним похміллям завершилася тая погулянка - обдерті, голі і босі - одиниці повернулися до Бендер.
На додачу до цих нескінченних бід чорна кішка пробігла між козацькими ватажками - між гетьманом і кошовим отаманом запорожців спалахнув конфлікт.
Кость Гордієнко разом з гетьманськими посланниками - бойовими своїми соратниками і побратимами - перебував в Костантинополі, аби в разі чого заступити інтереси Війська запорозького низового. І, м'яко кажучи, кошовий був вкрай незадоволений ходом переговорів. Тож Гордієнко не став чекати допоки турки у витіюватому пишномовстві зречуться попередніх обіцянок, - люто розсварився з Орликом та й гайнув на Січ, де не те, щоби дав волю емоціям, взагалі не стримував язика: так збурив запорожців проти гетьмана, що той був навіть не певен, чи взагалі може покластися на братів.
Керманич української держави опинився у вкрай скрутній ситуації.
Турки вимагали від Орлика негайно вирушати на Правобережжя і панувати над тією землею в межах, окреслених Прутськиим трактатом (хоча й жодних засобів для цього не надавали). Шведський король, як протектор козаків, вимагав від гетьмана виконувати його накази. Украйна безупинними війнами, згонами населення, грабіжницькими наскоками степовиків, реквізиціями союзників і московитським цілеспрямованним нищенням перетворилася на пустелю. Їхати в знелюднений край без будь-якої підтримки Порти - верх легкодумства. Саме про це писав кримському хану та османському великому візирю Пилип Степанович Орлик: "Без гарантії на володіння Правобережжям, якою може бути виключно пакт між Туреччиною і Польщею, на ці землі не слід навіть пробувати потикатись". Адже території, з азійською щедрістю виділені османами козакам, належали Речі Посполитій і відвіку вважалися ляхами своєю дідизною.
"Їзжай", - гримали у відповідь турки.
"Сиди", - наполягав швед.
Що думав в той мент гетьман Орлик, того ми, звісно, не знаємо. Мабуть, на деякий час в його серці оселилось сум'яття... Неспокій і каламуть.
При оформленні сторінки використані портретоване зображення Йосефа Потоцького з альбому "Гетьмани Польської корони та Великого князівства Литовського" (Цифрова бібліотека Polona), портрет Петра I роботи Поля Делароша, портретоване зображення гетьмана Пилипа Орлика невідомого (мені) авторства та чиясь ілюстрація, яка вельми пасує до образу козака.