Прутський мир
Глава 8
Москалі здавна засвоїли усі тонкощі дипломатії - на підкуп Мехмеда-паші виділили з казни сто п'ятдесят тисяч рублів, турецьким воєначальникам передбачили менші, однак дуже пристойні суми, навантажили декілька возів краму, аби жодний секретар чи толмач не залишився без подарунку та відправилися на перемовини. На чолі делегації - віце-канцлер Шафіров, найдовіреніший співробітник царя, пташенятко з гнізда Петрова.
І не підвів парламентер - перемовини пройшли, як по маслу.
Умови миру, що їх привіз з ворожого табору переговірник, фіксували наступне: Московське царство має передати Османській імперії контроль над Приазов'єм, повернути Азов та зруйнувати усі щойно збудовані фортеці (Таганрог, Кам’яний Затон, Новобогородицьку). До того ж цар мусить перестати втручатися у внутрішні справи Речі Посполитої, не турбувати козаків, - власно кажучи, забиратися геть із земель пов'язаного з Річчю Посполитою козацького люду, запорожців, а також тих козаків, що перебувають у союзі з найяснішим ханом Криму. До того ж... Шафіров продовжував щось говорити, однак повз вуха царя летіли слова віце-канцлера про те, що купцям з обох боків вільно їздити торгувати; про те, що послу московитів в Царгороді не бути; про те, що... Припускаю, цар вже майже не слухав свого поплічника. Петро розумів: труди десятиріч марні, усі жертви принесені задарма, Московія не тільки втрачає вихід до Азовського моря, але й позбавляється всіх здобутків на українських теренах, фактично визнаючи козацьку державу та юрисдикцію Порти над нею... Петро не став ганьбити своє ім'я такою неславою - папери підписав головнокомандувач московського війська Борис Шереметєв, підпис скріпили печатками, і, хоч би як не протестував кримський хан проти угоди, Великий візир негайно залагодив усі протокольні формальності,
- сталося це вранці 23 липня 1711 року -
і вже опівдні того дня Петрове воїнство під барабанний бій, з прапорами, із артилерією, з патраною казною вирушило туди, звідки прийшло. А поскільки Мехмед-паша був не тільки хабарником, але й людиною вельми досвідченою, то відхід москалів супроводжував сильний турецький конвой, аби не допустити розбійницьких нападів кіннотників Девлет Герая.
Наступного дня Карл XII примчав до Мехмеда-паші з Бендер і просив не робити дурниць, і кричав, і вмоляв Великого візира дати йому декілька тисяч війська і він приведе царя на мотузці... Втім з незворушним обличчям вислухав Балтаджі цього істерика. Наприкінець мовив шведському зайді: "Мир укладено". І додав безапеляційним тоном: "Ми домовленостей не порушуємо".
Шо ж... Угода є угода. Великий візир вважав себе майстром угод.
* * * * *
Слово москаля
Кажуть, будь-який договір з москалями не вартує паперу, на якому він був написаний. Це не так. Мехмеду-паші, наприклад, Прутський трактат коштував голови. Великому візиру не вдалося переконати султана, що він діяв виключно в інтересах держави османів - незабаром хитромудрого царедворця стратили. Волоський господар Костянтин Бринковяну, який обіцяв підтримку Петру провіантом та військом, хоч і не встиг прийняти жодної участі у подіях, сповна відчув лють султанського гніву. І самого Костянтина, і його чотирьох синів, і вірного друга - великого скарбника Волоського князівства - замучили до смерті: їхні голови пронесли вулицями Костантинополя, а потім викинули в Босфор.
Однак найдорожче за Прутський мир заплатила Україна і козацька держава.
З розгорнутими прапорами, піджавши хвіст, стрімко тікало від турків московське воїнство. 13 серпня 1711 року московити перетнули Дністер у Могилеві-Подільському і, опинившись у небезпеці, відтоді вже рухалися без поспіху: руйнували і спалювали домівки, різали скот, реквізували зерно, зганяли з землі люд і гнали його перед собою, наче худобу,
- більше, ніж сто тисяч народу тією зимою примусово депортували на Лівобережжя -
тією зимою правобережна Украйна перетворилася на пустелю...
Це була помста царя за те, що українці підтримали Орлика.
Це була лють істоти, що не відає про християнську гідність.
Це було нутро московита, якими б солодкими не маскував він його словами.
* * * * *
Nota Bene
Лінькувато і мляво лине на сході час. Султан Ахмед III займався повсякденними справами - тобто дегустував смаколики і глипав на жіночі оголені животи. Інколи він цікавився у своїх візирів, чи не зрили вже москалі фортеці... Хоч би отой, Таганрог?
"Ще ні", - відповідали візири і тяжко зітхали. Бо що вони можуть зробити, якщо московити замість того, аби дотримуватись умов Прутського миру, постійно висувають якісь вимоги: то вони жадають видворення шведського короля, то здивують трактуванням угоди, перекручуючи її сенс.
Отак от минав рік, помалу потроху відходили у забуття тижні та місяці. Султан дегустував смаколики. А втім скільки не їж халву, солодко в роті не стане. Врешт решт турки збагнули: москалі тягнуть час і не збираються виконувати зобов'язання. Володар Будинку Османів оголосив невірним війну. Пана Шафірова, що перебував у Костантинополі як заручник виконання Прутського договору, та пана Толстого (посла московитів) запроторили у Семибаштовий замок. Однак до бойовища не дійшло. Війна звелася до дипломатії. Обидві сторони чудово порозумілися. Петро погодився негайно повернути Азов та знищити зазначені в документах фортеці. Пункти угоди, які викликали неоднозначні тлумачення, ретельно відредагували. Віднині в договорі з усією ясністю було зафіксовано, що цар відмовляється не від всієї Украйни, а тільки від правобережної, - ото з неї він і виведе своє військо протягом трьох місяців.
Також за Московією залишається Київ з околицями.
Щодо здобутків Порти, то османи отримали територію, північна межа якої проходить понад Орелю, Дніпром до Крилова і далі простою лінією до Синюхи, - тобто землі, які запорожці здавна вважали своїми. Однак хто їх питається з цього приводу, тих українських козаків...
При оформленні сторінки використано портрет Карла XII роботи Йоганна Давіда Шварца.