Петро І
Прутський похід
Глава 7
Після перемоги в Полтавській баталії та взяття у полон недобитків шведського війська близь Переволочної Петро став занадто високо трактувати свою царську персону: без дозволу владики блискучої Порти ступив на його територію, укріплює й без того потужні фортеці, задумує підкорити кримських татар та заподіяти іншої шкоди Туреччині, - усі факти нахабства Московії були більш, ніж детально занотовані у листі Карла XII до Володаря Володарів світу, усі потаємні московські наміри,
- без жодного сумніву вкрай ворожі до Оттоманів -
були висвітлені та докладно пояснені султанському уряду посланниками шведського короля Мартином Найгебауером, а згодом і Понятовським та Войнаровським, - ціле кодло симпатиків Його мості та козацької сплюндрованої держави вешталися по Костантинополю і щось там шепотіли на вуха впливовим людям, терлися по амбасадах, зустрічалися з яничарськими воєначальниками,
В результаті цього шепотіння та нескінчених інтриг великий візир Алі-Паша, що був уклав з Петром договір про видворення Карла XII та всього його галасливого почту за межі Османської імперії, жорстоко поплатився за свій пацифізм: в червні 1710 року його відправили у відставку (відповідно, до тодішніх реалій це означало, що для початку всесильного чиновника покарали засланням на острів Лесбос, а вже за рік стратили). Новий великий візир Нуман Кепрюлю куди обережніже висловлювався з таких чутливих питань, як мир із Московією. Сей достойник запропонував шведському королю купу грошей та дуже (дуже!) почесний ескорт, аби тільки Карл з власної волі забрався геть,
- тобто відправився на європейські терени і десь там змагався зі своїми незліченними ворогами -
Однак Нуман-паша і кількох місяців не протримався на посаді, в серпні 1710 року місце другої людини в державі зайняв Мехмед-паша Балтаджі, ще той хапуга...
Це не образа, а виключно констатація непересічних здібностей зазначеного турецького діяча, чия кар'єра є прекрасною ілюстрацією тогочасних османських звичаєв.
Одже в серпні великим візиром став Мехмед-паша Балтаджі, а 20-го листопада того ж бурхливого року султан Ахмед хан, володар Будинку Османів, брат Сонця та Місяця, посланець Аллаха на землі і Непомильний Законодавець, і таке інше, і таке інше... оголосив війну московитам,
і,
- як було колись вже говорено -
полетіла в бій татарська кіннота, і під орудою гетьмана Орлика відправилося у похід різномасте союзницьке воїнство... тільки сльози можуть викликати результати тих бойових дій.
Ясна річ, сльозами не загасити пожежі... Ще дужче розпалився Петро, ще агресивнішими та амбітнішими стали його плани. Влітку 1711 року Апраксін привів на Кубань шість армійських полків купно з калмиками та яїцькими козаками, і славно повоював, побив цілу купу ногаїв. Бутурлін намагався дістати Крим: вісім його полків та двадцять тисяч українських козаків з Лівобережжя ледве не повторили подвиг князя Голіцина, тобто мало не здохли в степах від голоду, спраги та постійних наскоків вершників Девлет Герая. Однак головні події відбувалися у Молдавії, на річці Прут. Адже в мізках Петра давно вже зрів замисел підняти повстання християнських народів, які мучилися в турецькій неволі. На Балканах нишпорили його агенти з відповідними грамотами,
- типу, до зброї, брати -
на заклик відгукнулися чорногорці, безстрашно вони піднялися на боротьбу, втім їх виступ османи задушили в зародку.
А от молдавський господар Дмитро Кантемир виявився більш розсудливим. В обмін на визнання васальної залежності від Московії, сей пан виторгував собі привілей передавати престол у спадок, однак самостійно воювати не поспішав, пообіцявши приєднатися до Петра тільки-но той з'явиться десь поблизу.
Прутський похід
В травні 1711 року армія московитів під командою генерал-фельдмаршала Шереметєва українським Правобережжям (тобто територією Речі Посполитої, яка на той час була союзницькою Москві) рушила у похід до Молдавського Князівства. Наша уява малює сонце та синє високе небо, пилюгу, що куриться над шляхами, пил доріг, потривожений солдатськими чоботами, висить у повітрі хмарою та осідає на червоні, згорілі від сонці шиї, на мундири й багнети...
Звісно, було б краще порахувати ті шиї і навести точну статистику. Втім це нікому ще не вдавалося. Принаймні таким чином, щоби дані більш-менш співпадали. Най буде їх вісімдесят тисяч - приблизно таку чисельність наводить в своїх записах бригадир Моро-де-Бразе: піхота, драгуни, артилерія... вельми потужне військо.
Одже травень і червень - день минає за днем: куриться, хмарою висить пил, пече сонце, розміреним кроком суне петрова армія... мов гігантський черв'як, повзе по шляхах - йдуть і йдуть нескінчені колони, хвіст їх губиться за горизонтом, на чолі цар Петро на коні їде неквапом... А, може, й крокує пішки, поділяючи з військом усі тяготи маршу. Тягот, як завжди, без міри: нестача їжі, хвороби, пекельна спека... Останні шість днів переходу - відтинок між Дністром та Прутом-рікою - перетворилися на справжнє жахіття (як свідчить данський посланник Юль, солдати вмирали від виснаження, божеволіли, кінчали життя самогубством)... Нарешті, дійшли.
6 липня Петро переправився на правий берег Прута-ріки. З ним гвардія, гармаші, дві дивізії. Того ж дня до царя приєднався молдавський господар. Кантемир привів із собою п'ять тисяч кіннотників - немов з позаминулих віків привиди: луки да списи... таке.
За кілька днів перебралися всі.
І майже відразу почалися сутички з турками.
19 липня кавалерія Порти оточила московську армію. Усі панівні висоти були за османами. Петро та його генерали вирішили відходити, допоки супротивник не підтягнув свою артилерію. Відступали шістьма колонами, прикриваючи один одного, від стрімких наскоків кінноти захищались рогатинами. Втім турки не дуже і насідали, - пострілювали здаля. Настріляли десь вісім сотен голов, десь вісімсот душ відправили до бога на небо.
Наступного дня - вранці - між двома колонами відступаючих утворився невеличкий розрив. Османи негайно атакували. Допоки москалі відбивалися і відновлювали бойовий порядок, підійшли головні сили турок та приперли військо Петра до ріки. Чимало в той день було порубано та порізано - з воплями "Алла - Алла" кидалися яничари на ворога і, мов блискавки, миготіли їхні криві ятагани,
- взнала в той день Московія почім ківш лиха -
і хоч вогнем з рушниць та гармат армія Петра Першого трошки охолодили запал турків, все ж становище московитів було безнадійним: більш, ніж стотисячне військо османів притисло їх до ріки, на іншому березі дефілювала татарська кіннота і запорожці, - не вирватися, не врятуватися, западня.
* * * * *
21 липня 1710 року з літнім прегарним ранком привітали гостів з Московії 160 турецьких гармат. Безперервно і щедро летіло, сипалося залізо; мов коса очерет, косило людей залізо; в таборі голосили жінки, що їх возили з собою пани офіцери; по табору в повному розпачі бігав взад-вперед цар, - згідно спогадів вищезгаданого данця, - Петро бив себе в груди і не міг вимовити ні слова...
І тоді,
- в мить, здавалось би, неминучої катастрофи -
посміхнулося Москві щастя.
Вийшов трубач з табору, посурмив у трубу, сигналізуючи, що настав час перемовин, і великий візир на переговори погодився,
за таких обставин чому б і не поговорити?
До Мехмеда-паші відправився віце-канцлер Шафіров... Перемовини почались.
При оформленні сторінки використані портретоване зображення Великого візира Мехмеда-паші Балтаджі роботи William Hogarth, ілюстративне зображення вояків московської армії авторства Миколи Зубкова та картина художника Михайла Іванова "Табір російських військ на Пруті".