Пилип Орлик
Роби, що мусиш
Глава 5
Кипіла гаряча кров в жилах степових лицарів, збивались козаки у ватаги і на чайках виходили в море. Чигали їх турки, чатували напоготові, однак тишком-нишком кралися повз них запорожці, наче в'юни, висковзали із заготовлених загодя пасток, і гуляли, носилися по хвилях морських чаєчки, і, мов ті зграї граків, які знічев'я накидуються на сад, аби за мліг ока подзьобати на вишнях усі ягоди, налітали козаки на прибережні турецькі міста, - швидко, хвацько, по молодецькі різали нечисленну залогу, громили та грабували поселення і мерщій тікали з багатою здобиччю...
Бо сказано кимось: Роби, що мусиш.
А що має робити козак? Стояти за віру, хоробро битися разом з товаришами і рано чи піздно загинути у бою.
* * * * *
Наче укус комара, козацькі звитяги блискучій Порті - дрібна неприємність, не більше. Не рік, не два, - століттями непохитно стоїть Порта в осяйному світлі непідробної своєї величності: на двох континентах розляглася Османська імперія, панує морями, купається в розкоші.
Бо сказано кимось: Роби, що мусиш.
А що має робити султан? Смакувати рахат-лукум, лінькуватим пересиченим оком спостерігати, як крутять перед ним животами одночасно з десяток наложниць та відсилати шовкового шнурка черговому невдасі-візиру... Зганьбився Кара-Мустафа під Віднем, погромив його Ян Собеський,
- король польський, великий князь литовський і руський, непереможний монарх непереможної Речі Посполитої -
могутньої і гонористої держави.
З тієї пори, як в смутні часи крилата гусарія дотла спалила Москву, ще ширше розправила крила Польща.
Бо сказано кимось: Роби, що мусиш.
А що має робити шляхта? Бенкетувати в замках з товаришами, пестити любок, бундючитися і раз по раз хапатись за шаблі, - адже немає де правди діти: з честю несли свою пиху ці горді чоловіки - одне необережне слово і в мент люттю скипіть серце, і невгамовні дзвенять клинки, креше залізо іскри.
Ті іскри, бува, страшні запалювали пожежі.
Якийсь підстароста вчинить гвалтівний наїзд на хутір реєстрового козака, король відмахнеться: самі розбирайтеся, і підніметься, загориться Украйна. З лугів, з урочищ, з річок валом валить сірома, збирається під прапори гетьмана. Притьмом пригадуються усі кривди - як здирали ляхи з козаків шкіру і живцем варили у казанах - і виступає Україна в похід. Назустріч голоті коронне військо...
І десь у полі перестрінуться дві сили, дві непримиренні ненависті, і відчайдушно кидаються одна на одну. В мить все змішується в рухливу дику безжалісну масу - лютують шаблі, з хряскітом розрубуючи кістки, і розвалені навпіл валяться долу вершники, - не за гроші купили українці свою землю, заплатили щирою кров'ю козацькою...
Бо сказано кимось: Роби, що мусиш.
Мусив оберігати кордони козак - порубіжжя держави, зліпленої з Польщі, Литви та Русі Люблінською унією. Для цього створювався реєстр, за це реєстровик отримував неабиякі привілеї. Адже для Речі загрозою й Диким полем завжди був степ, і домівкою був дикий степ татарину.
Немає бога, окрім Аллаха... Тому декілька разів на добу татарин розстеляв на землі килимок, ставав на тканину колінами, спрямовував очі на Мекку, і, спрямувавши, правив молитву: "Аллаху акбар".
Бо сказано кимось: Роби, що мусиш.
Татарин мусив молитися. Проте у вільний від щоденних п'ятиразових намазів час очі татарина завше глядять на північ. Там, за краєм безкраїх степів, з давніх давен полював татарин на здобич. Як відомо, в усьому світі немає більшого майстра, ніж він, маскуватися у степу і нечутно крастися у траві непоміченим, аби, підібравшись до якоїсь степової халупи, вискочити зненацька, і, наче звіра, переслідувати людину, яка намагається утекти,
- мчати верхи наввипередки із вітром -
щоби за мить накинути аркан на шию нещасної або нещасного, і поспіхом гнати здобутий ясир у Крим, на невільничий ринок в Кафу.
Що й казати, поталанило Русі з географією: наче горох при дорозі, Украйна - хто йде, той і скубне. Заграви пожеж - наші криваві сутінки. Чорні згарища - сліди колишніх осель. Блиск шабель козацьких - не встигали віддячувати гостям за гостинці: московити, ляхи, татари, ногаї, турки... все змішалося в одну чорну рухливу безжалісну масу... Здаля, з нашого сьогодення, не відразу і розбереш: хто нам друг, хто союзник, хто ворог...
Може тому, що не було в українців друзів, - лише тимчасові союзники та відвіку й навік вороги.
* * * * *
Після Полтавської катастрофи, опинившись на пильних задвірках Порти в компанії погромленого шведського короля, без війська, без перспектив, майже без грошей, що мав робити новообраний гетьман?
- жалітися? пити горілку та оплакувати долю? -
Роби, що мусиш...
Вже невдовзі Пилип Орлик сколотив коаліцію проти Москви.
Пилип Орлик
Серед розорення, серед зрушеної тектоніки усталеного порядку, коли розпач оволодіває душею народу і на руїнах держави метушаться жевжики, не гідні масштабу історичних подій, з безнадії та хаосу постає раптом велична постать, і всі
- від сучасників до нащадків -
щиро дивуються: звідки такий взявся? Хто такий?
Засмалені сонцем, пещені вільним вітром, степи сформували чимало сильних характерів, - Орлик не з їх числа. Десь в Богемії в'ються жмути коріння його шляхетного роду, втім куди тільки не закидувала буйна вдача носіїв родового гербу, батько Пилипа (Степан) служив у війську Речі Посполитої, мав за честь чимало погерцювати і склав голову в битві польсько-литовських лицарів з магометанами при Хотині,
- тож констатуємо: в жилах Пилипа текла кров баронів Римської імперії -
народився хлопчина 21 жовтня 1672 року, в справі його народження, окрім вищезгаданного Степана, брала участь Марина Орлик (матінка майбутнього гетьмана), походила ця добродійка з роду дрібних шляхтичей Малаховських,
- тож зазначимо: в жилах Пилипа не було і краплі української крові -
що не завадило чоловіку покласти життя заради Украйни.
А починалось все так:
Юнаком здобув Пилип прекрасну освіту - спочатку в єзуїтському колегіумі у Вільно (відомості непевні), потім в Києво-Могилянській колегії, мав хист до філософії та риторики, вивчив з десяток мов, талановитого юнака запримітили і він зміг влаштуватися писарем у Київську консисторію, - непоганий кар'єрний старт.
Відповідно до службових обов'язків, Пилип пише у консисторії всякі різні папери, а для душі віршики. Дуже добрі виходили у Орлика панегірики, - особливо отой, про Мазепу... Талановитого молодика запримітили. Додайте той факт, що в 1698 році Пилип Степанович вигідно одружився з Ганною Герцик,
- донькою полтавського полковника -
і, либонь, ви не здивуєтесь, що вже невдовзі Орлик опинився на службі у гетьмана Івана Мазепи.
Почавши з простого канцеляриста, завдяки своїм видатним чеснотам Пилип швидко піднявся на найвищі щаблі, намічені самолюбством, - з 1708 року він Генеральний писар. Ба більше: конфідент і один з найближчих помічників гетьмана, в руках Орлика була зосереджена вся потайна дипломатія, саме Орлику відкрився Мазепа в своєму задумі відійти, відхрестится від Москви. І, як кажуть, цілували обоє хрест і обопільно присягалися в вірності, і божбою клялися один одному задля самостйності України йти разом і до кінця.
* * * * *
Nota Bene
Ахмед III дегустував смаколики, глипав на жіночі оголені животи, - робив все, що має робити султан - а довкіл творилась повсякденна політика: кримський хан сповіщав, що кораблі московитів з'явились вже в Азовському морі, посланці українського гетьмана товклись в амбасадах і про щось там шепотілися з впливовими дипломатами, приїжджав в Стамбул Понятовський - емісар від шведського короля Карла XII - привіз листа і аргументовано переконував, що настав вже час Османській імперії поставити на місце Московію, московський посол Толстой одаряв соболями й грошима усіх, хто мав доступ до вух володаря Будинку Османів, і невтомно торочив про необхідність вигнати геть за межі блискучої Порти і Карла, і Орлика, натякаючи, що інакше цар Петро буде вимушений розпочати військові дії...
І одного прекрасного дня - 9 жовтня 1710 року - султан на хвилинку відволікся від кави, рахат-лукуму та споглядання за сповнених еротизму танцями, і оголосив Московському царству війну.
Кажуть, завдячувати цьому рішенню мазепинці мають татарському хану.
Девлет Герай був прихильником незалежності козаків, з Орликом пов'язувала його особиста сердечна дружба, велику роль зіграла поїздка в Крим Войнаровського, - словом, в січні 1711 року Запорозьке військо і Кримський ханат створили військово-політичний союз: не зволікаючи, кримці вскочили на стрімких своїх скакунів і понеслись, погнали широким степом. І летіла з-під копит чорна багнюка, і трясся степ від тяжкого тупотіння, - десятки тисяч кіннотників (п'ятдесят тисяч татар і кількасот запорожців) вів за собою Девлет Герай, довів до Слобожанщини,
- до Ізюмських та Бєлгородських оборонних ліній -
тут і завершився славетний рейд.
У Водолагах зустріли хана із хлібом-сіллю. В Таранівці та Мерефі залоги спробували відстрілюватися, тож фортеці негайно взяли штурмом... Одже справа розпочалась добре. Тож ми й гадки не маємо з якого дива Герай ретирувався в Крим. На зворотному шляху хан без бою захопив Новосергієвську фортецю (казаки зі старшиною здались добровільно), залишив у ній гарнізон, пообіцявши сторожі незабаром вернутися, та й був такий.
По слідах татар прийшов Скоропадський - вірний московитам гетьман Лівобережжя - і мало того, що знову зайняв сей важливий форпост, так ще й з волі Петра із сумлінністю посіпаки провів в укріпленнях порубіжжя децимацію, тобто стратив за жеребом кожного десятого козака.
* * * * *
Похід Орлика
Пилип Орлик і собі готувався до бою. В правобережні полки, - усюди, куди міг, - розсилав гетьман листи-універсали: "Згадайте, брати, що й ви доблесні воїни, що тільки шабля - запорука нашої волі". В родючий грунт падали ці слова: коли на початку лютого 1710 року союзницька армія вирушила з Бендер, в складі її сунули ногаї з Буджацької та Білгородської орди (десь двадцять - тридцять тисяч вершників), поляки під командою воєводи Потоцького та старости Галецького (ще декілька тисяч бійців), запорожці Костя Гордієнка, три (може, чотири) десятки шведів,
- Карл виділив Орлику у допомогу своїх офіцерів -
тож козаків під началом Гетьмана, який очолював сей похід, було, прямо кажучи, обмаль.
Однак тільки-но строкате орликове воїнство перейшло на територію Правобережної України, як один за одним до війська стали долучатись козацькі загони. Вже невдовзі під оруду Пилипа Степановича стали п'ятнадцять тисяч українських безстрашних молодців,готових до відчайдушних звитяг.
Одже сили Орлика множилися, звеселяючи очі гетьмана, щиро й радісно народ вітав визволителів, тріпотіли корогви, з піснями, з присвистом бадьоро їхала кавалерія, провіанту та фуражу вистачало, під копитами народжувалась весна. Біля Лисянки мазепинці побили військо під командуванням генерального осавула Бутовича,
- відданого московського посіпаки, слуги царя -
Ще веселіше заграли козацькі сурми, ще обнадійливіше виглядали перспективи кампанії, ще радісніше сяяло в небі сонце, в Україні настала весна.
Доїхали до Білої Церкви.
Це - твердиня.
Сильні укріплення, багато гармат, - щедро відсипали москалі заліза на чубаті козацькі голови, двічі лізло на стіни українське безстрашне воїнство,
без артилерії,
- вважай, голіруч -
вперто йшло козацтво на штурм,
і відкочувались, як ті буруни, що яро б'ються о скелю...
Здаля спостерігали за боєм поляки, їхні козирі - кавалерійська атака, в самовбивчому наступі на фортецю вони не помічники.
Здаля спостерігали за боєм татари, під Білою Церквою татарам війна наскучила, грабувати населення їм категорично забронялося - ну що це за війна?
Після трьох днів облоги орда знялася з місця і рушила на південь, до Буга-ріки. На чолі татарського війська хан поставив свого сина Бахти Герая. Втім ми не можемо стверджувати, що він чимось командував... Намарно Пилип Орлик кинувся верхи за татарами і буквально вмовляв калгу повернутися або ж дати хоча б десять тисяч своїх людей, щоби завершити справу. Татарський очільник відмовив. І наввипередки із вітром полетіла орда додому, і одразу ж в серцях ординців прокинувся хижацький інстинкт: з молоком кобилиць всотаним ентузіазмом розбійників взялися татари пустошити українські селища і міста, брати ясир... Це була катастрофа.
Козаки правобережних полків вмить забули слова, що бриніли звитягою в гетьманівських універсалах, і мерщій помчали рятувати маєтність та рідних. За декілька днів армія Орлика розтанула, мов той сніг під гарячими променями. Пилип Степанович був вимушений зняти облогу з Білої Церкви і відійти до Фастова.
Звідти поляки відправились у Полісся, а гетьман з залишками свого війська почимчикував до Бендер.
При оформленні сторінки використані ілюстрація Сергія Чайки «Напад козаків на турецький флот», гравюра "Ногай" роботи Жана Віктора Адама, портретоване зображення Пилипа Орлика невідомого (мені) авторства, а також портрет гетьмана Війська Запорозького (на Лівобережжі) Івана Скоропадського роботи Наталії Павлусенко.