Войнаровський
Будні еміграції
Глава 4
Лютував москаль, аби й духу мазепинського не залишилося в Україні. І, наче вовки, бігли степами співучасники гетьманського виступу, і, як на вовків, полювали на них московити, відловлювали і піддавали катуванню та стратам, однак декому з втікачів вдавалось проскочити повз пікети, - навесні 1710 року понад п'ять тисяч козаків з Гетьманщини та Запоріжжя зібрались у таборі під Бендерами, і
- після смерті Івана Степановича -
давно вже настав час формувати уряд в екзілі та за старим звичаєм гукати собі гетьмана, але до цього все ніяк не доходило. У старшини були важливіші справи. Адже спало на думку козацьким зверхникам, що Войнаровський присвоїв собі скарб війська. Мова йшла про гігантські гроші.
В покірному меморіалі, який 22-го жовтня 1709 року подали Карлу XII очільники козаків, в першому пункті зазначається щире бажання Запорозького війська та українського народу прийняти протекторат шведського короля, аби з його допомогою скинути московське ярмо, а вже в пункті четвертому державний інтерес неминуче призвів цих письменників до скарг на мазепинського небожа: мов, сей спритник загарбав не тільки власність свого дядьки Мазепи, а й кошти війська: золото, срібло, дорогі камені, перли, хутра, і таке інше, і таке інше... Три дні комісія, яку призначив новоявлений український протектор, вислуховувала свідчення різних персон, обізнаних в найтонших нюансах справи. Підтверджували люди: так, чимало дукатів та імперіалів з військової казни витратив покійний гетьман. Згадувалась і щедра рука Мазепи в побожних намірах побудови церков та монастирів, і запопадливе фінансування воєнних витрат. Однак товариству добре, - дуже добре відомо: не вичерпана скарбниця... Та й як ти це заперечиш, якщо Його королівська величність надсилала до смертного одра гетьмана свого вірного помічника Густава Зольдана і сторожке око шведа чіпко зафіксувало велику скриню біля ліжка вмираючого, дві чверткові бочки з дукатами, пару об'ємистих торб, де знаходилися дорогоцінності, численні золоті медальони...
Одже три дні засідала комісія, і взивали товариші до сумлінності Андрія Івановича, і нарікали, що вже тут, у Бендерах, продав він сковороди та інше срібне начиння з гербом гетьмана Самойловича, і переконували, що за списи, висаджувані золотом та вельми коштовним каменем, плачено з військового скарбу, однак Войнаровський вперся, мов бик: "Державні кошти витрачені на війну. Все, що залишилося, належало особисто моєму дядьку. Це його спадок і, значить, моє по праву".
А король розсудив так: козацька старшина нині в дуже скрутному становищі. Тож щоб не сказав маєстат, вони й слова проти не пікнуть. І хоч є очевидні сумніви стосовно мазепинської дідизни, най вона буде приватним ужитком його племінника...
І усе золото, срібло, дорогоцінне каміння, перли і хутра, і списи, за яких плачено з військової казни, і перо з діамантами вартістю щонайменше двадцять тисяч імперіалів, і таке інше, і таке інше, - усе це опинилось в руках Андрія Івановича Войнаровського.
І
- головне -
усі цінні папери й векселі старого Мазепи.
На багатьох з них стояв як не особистий підпис Карла XII, так вітієватий вензель когось з помічників королівського маєстату... Що не кажіть, а за кредитора краще мати людину, ніж козацьку бурхливу і норовисту, завжди охочу до бою державу.
Отак от на додачу до численних своїх чеснот пан Войнаровський став ще й набагатшою людиною серед українців.
Тож незайманому жіноцтву було б незле уважніше придивитися до фігури цього молодика.
* * * * *
Не маємо жодного сумніву, що наш герой був звитяжець: він водив у бій багатотисячні козацькі загони, - не муштрованих шпіцрутенами вояків, а степових орлів, людей, які не визнають над собою ні влади, ні примусу. Виключно особисті здібності здатні об'єднати цю стихію у військо, тільки за справжнім лідером може піти відчайдушна козацька сірома, - Войнаровський саме з тієї породи лицарів, - з тих, хто може гукнути товаришів на смерть і ті вскочуть на коней, і затремтить степ під копитами, і пил від копит заступить сонце.
Також не сумніваємося, що наш герой був видатний дипломат: пишномовний і хитрий, своїм улесливим язиком чимало користі приніс він в ті непевні часи українській непевній справі.
Картяр і гультяй, знавець жіночої вроди, - сей хлоп був завше напоготові вписати своє славне ім'я в сторінки лицарських саг, світських хронік і куртуазних романів... Вже сучасникам було цілком зрозуміло: прізвище Войнаровський не загубиться в нетрях історії,
- хоча б тому, що сам цар московитів вшанував Андрія Івановича званням небезпечного ворога -
Тож для нас очевидно: юним панянкам було б незле уважніше придивитися до фігури цього молодика.
А ще краще до прийомчиків дам, досвідчених в альковних науках...
Бо разі за ними встигнеш?
Допоки цнотливі юнки чепурилися перед дзеркалами, Ганка Мирич окрутила ватажка еміграції. І не тільки затягла його у ліжко, а й повела під вінець.
Пікантність ситуації додає той незручний факт, що Ганна залишила в Україні свого чоловіка Семена Забілу і не мала від нього формального розводу. Втім це не зупинило жіночку. Адже окрім повних зваби цупких оченят, пухких вуст і шапчини волосся, природа наділила її сильною вдачею та амбіціями,
І оце бути б цій левиці гетьманшою, вертіти-крутити справами України, як циган сонцем, однак
- як багато хто з вас вже прочитав між рядків -
пан Войнаровський не в тім'я битий.
З граничною ясністю Андрій Іванович розумів, що після витівок із військовим скарбом, в нього немає шансів на булаву. Тому з виборчих перегонів він своєчасно вийшов. З претендентом на урядування - Генеральним писарем Орликом - Войнаровський мав довгу й відверту розмову.
Припускаю, говорили чоловіки, що без грошей не можливо керувати державою: ні поставити нове військо, ні нести тягар війни, ні з кримським ханом вести перемовини і за хабар залучати союзників... Врешті решт зійшлися на сумі - три тисячі повновісних монет відсипав небіж Мазепи з незліченних своїх багатств в пусту військову скарбницю, три тисячі дукатів віддав на загальні потреби, і навесні,
- 5 квітня 1710 року -
за звичаєм обирали собі козаки гетьмана, і обрали Пилипа Орлика.
Ясна річ, клейноди - це завше велика честь, серйозний обов'язок, надзвичайна відповідальність.
Однак у вигнанні це ще й тяжкий хрест... у кожного свій шлях на Голгофу.
* * * * *
Nota Bene
Того ж вікопомного дня - 5 квітня 1710 року - новообраний гетьман і козацька старшина підписали угоду з довгою та вітієватою назвою, яка на мові нашого сьогодення звучить отак: "Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького". А поскільки в її найменуванні латиною зустрічається слово Constitutiones, то ми маємо всі підстави величати сей документ Конституцією. Тим паче, що за змістом так воно й є: в шістнадцяти пунктах наші предки з вичерпною детальністю та глибиною описали, яким чином вони збираються урядувати в Українській козацькій державі.
Незламна й рішуча воля степовиків віє зі сторінок цього суспільного договору, - воля вільних людей, які ні від кого не терпітимуть гноблення. Виборність гетьмана і військової старшини. Розподіл прав та обов’язків між очільниками держави та козацьким народом. Генеральна рада (з людей заслужених і розважливих), яка збирається тричі на рік і розглядає питання про спільні справи, заслуховує звіт гетьмана і може виказати йому недовіру... Отакі от, з дозволу сказати, законодавчі новели на тлі повсюдного нічим не обмеженого абсолютизму, який був стрижнем тогочасного світоустрою.
Втім наш протектор - шведський король Карл XII - досить поблажливо поставився до прагнень невгамовних степовиків, угоду без жодних зауважень затвердив, ба більше: письмово зобов'язався забезпечити козацькій державі означену самостійність і не складати зброї допоки українські терени перебувають під окупацією Москви.
Справа залишилася за малим - визволити Україну від московських загарбників. І, поводячи гострими вухами, вже невдовзі іржали козацькі коні, і маяли на вітру корогви, - дзвінкоголосо, клично сурмили труби похід.
При оформленні сторінки використані портретовані зображення Войнаровського невідомого (мені) авторства, Пилипа Орлика вигадки Наталії Павлусенко, а також фотокопія Титульної сторінки Бендерської конституції староукраїнською мовою.