Войнаровський
Портрет на фоні епохи
Глава 3
Лиховісні вогняні язики лизали край неба, по чорній випаленій землі криваві текли ріки, - то горів Батурин, стікав кров'ю Батурин, і з шпагою у руці стояв на міському валу Меншиков, мовчки дивися на полум'я.
Вогонь палав в чорних очах диявола, сліпучими відблисками пожеж відбивався на лезі шпаги.
Знічев'я зареготав Меншиков.
І увійшов у місто підручний Петра Великого, і, регочучи, рушив містом вісник волі царя московитів, і сік безжальним мечем насельників гетьманської резиденції, - усіх незалежно від віку і статі: дідів, немовлят, жінок.
І віддане на поталу місто корчилося в пекельному жевриві, п'яні драгуни нишпорили по Батурину і веселилися,
- це ж весело встромити багнет в чиєсь безпорадне тіло -
і волав від жаху Батурин, протягом двох годин з відчаю й муки голосив багатостраждальний Батурин. А потім затихло місто, нікому стало кричати, на гору трупів перетворився Батурин, на згарище, на попелище... і це фон.
* * * * *
На цьому фоні - на кривавому тлі епохи - наша фантазія короткими впевненими мазками змальовує образ Андрія Івановича Войнаровського. На портреті він в жупані з хутрованою накидкою-делією на плечах. В поставі і рисах молодика відчувається внутрішня сила. Сірі очі його дивляться із суворим холоднокровним спокоєм, - як належить дорослому, як личить воїну, як годиться природженому вождю.
Поруч із Войнаровським стоїть крилатий зморщений Хронос - фігура суто алегорична. Як відомо, це породження давньогрецьких невігласів уособлює в собі час, його атрибути - коса та пісковий годинник. Тож на змальованій нами картині Хронос є дохідливим символом: час вольностей козацької України минув. Сиплеться, сиплеться, сиплеться, невмолимо сиплеться вниз пісок... вкриває горою хоругви та перначі, овіяні славою шаблі, кебетні пір'я, що писалися їми хвацькі листи султанам. Тече, падає долу пісок, вже ледь помітним краєчком з піщаної купи стирчить держак гетьманської булави... Так! Далекоглядні мрії колись тішили серце Мазепи, плекав надії гетьман і будував плани, - мов, буде небіж Андрій нащадком його справи, спадкоємцем великих діл...
Хотів, дуже хотів Мазепа передати свої клейноди племіннику, а он воно, як повернулося: прийшов москаль і зруйнував усе, що було йому дорого, - розтрощив і пограбував церкви, спалив домівку, не зміг своє захистити гетьман, тікати довелось з України... І що тепер? Конати на чужині?
* * * * *
Смерть Мазепи
Після відходу з Батьківщини занедужав Іван Степанович, зліг і вмер.
Сталось це в ніч на 22 вересня 1709 року в селі Варниця, що вмостилося ледь не під стінами Бендерської фортеці, - там з дозволу турків отаборилися шведи та козаки.
Відспівали і поховали гетьмана, як годиться, - гучно та урочисто голосили шведські фанфари, їм вторили невтішні козацькі сурми, під тужливий спів труб неспішно сунула багатолюдна процесія. На чолі похоронного проводу ошатно вдягнута старшина несла державні клейноди: гетьманську булаву, бунчук і прапор. Запряг із шести коней сунув віз з домовиною. За ним із непідробно скорботним видом крокував Карл XII. Його Величність мав за честь і обов'язок проводити в останню путь свого друга. За королем - на деякій відстані - слідував святочно повбираний почет: іноземні амбасадори, представники султана, волоські господарі. Після них їхали верхи Войнаровський та Орлик. За цими найближчими помічниками покійного гетьмана марширували королівські драбанти, далі йшли яничари, а далі - скільки сягає око - текла безкінечна ріка вбитого горем люду...
Войнаровський з товаришами не пожалкували зусиль, аби останній уклін володарю України відбувся гідно.
Втім вже за кілька днів козацька старшина відіслала Карлу XII спеціальний меморіал:
"Боліємо над неславним похороном Ясновельможного гетьмана Мазепи, що ті дорогі тлінні останки, геройська душа в яких наповнила весь світ славними вчинками, прийняла марна земля цього простого села. Тому Військо Запорозьке звертається до св. Королівського маєстату з проханням поховати тлінні останки врочистіше в славнішому місці".
Король знизав плечима, однак не відмовив. Тож мазепинці викопали домовину, поклали її на віз і повезли у Святу землю. План був добратися до Галацу, далі суднами - Дунаєм, морями, протоками - в Палестину. Кінцевим пунктом цієї подорожі встановлена була Єрусалимська церква Гроба Господнього. Втім, коли відділ дістався Галацу, виявилося: місія нездійснена. Хоч які щедрі гроші сулив Войнаровський туркам, ті навідріз відмовились транспортувати вмерлого християнина. Тому саме тут, в Святоюрійовському монастирі на берегу Дунаю, ліг на вічний спочинок Ясновельможний гетьман Війська Запорозького всієї Наддніпрянської України Мазепа Іван Степанович, - в головній церкві обителі, в цегляному льосі, збудованому побратимами, і тільки короткий напис да гетьманський герб на долівці вказував на місце упокоєння славетного українського провідника.
* * * * *
Nota Bene
Немає жодного сумніву: московити - великі майстри терору. Прибити до палі, колесувати, - вони вміють налякати людей до нестями. Втім жахливих тортур замало, аби витравити дух народу - треба вийняти душу...
Чесне ім'я Мазепи таврували клеймом зрадника. Проте цього виявилося недостатньо, щоби люди відсахнулись від нього, мов від гадюки. Тоді цар зажадав, аби на гетьмана наклали анафему.
І зігнали попів у Глухів, і вели, мов на заклання баранів.
Напередодні шоу московити стратили декількох священнослужителів, їхні голови були вивішені на площі, і йшли попи повз ці страшні нагадування про лютощі царського гніву, перепуджені, з посірілими від жаху обличчями, - у кожного свій шлях на Голгофу - свій хрест або свої навіки знеславлені срібняки.
Собор Святої Трійці заповнився під зав'язку.
З ікон на клір дивилися лики, з під грізно насуплених брів дивився на клір цар,
- Петро особисто відвідав захід -
Почалася вистава.
Протопіп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький прочитав проповідь на прокляття.
Священики та ченці (серед яких: Київський митрополит Йоасаф, Чернігівський архієпископ Іоанн, Переяславський єпископ Захарія) - всі в чорних рясах, зі свічками, обмазаними сажею, - співаючи псалми, обступили опудало зрадника, і,
згрудившись,
стали викрикувати всім кодлом: «Хай буде Мазепа проклятий».
Потім архієрей вдарив опудало палицею в груди і громоподібним тренованим співами басом проголосив: «На зрадника і відступника Івана Мазепу — анафема». Цар покривив вуста посмішкою, набите соломою чучело потягнули з собору геть.
* * * * *
Анафему на Мазепу наклали 12 листопада 1708 року. Але чи відлучили Івана Степановича від церкви? Ні. Не було жодних віросповідних чи канонічних причин для анафеми - це офіційна заява Вселенського патріархату. Іван Мазепа вільно сповідався у православних священників, у Варниці батюшка відпустив помираючому гріхи і відспівав, як годиться за звичаєм. В Галаці місцевий митрополит відслужив за спочилим гетьманом заупокійну службу. Сей панотець був ієрархом Вселенського патріархату.
І,
до речі,
саме під батьківську опіку Константинопольського патріарха повернулися козаки після розгрому Січі московитами в травні 1709 року і, як кажуть, одним з перших це зробив їх ватаг - гетьман...
Ясна річ, дані обставини не обходили московитів. Ще довго в першу неділю Великого посту - наказово - з усіх кафедр лунали слова прокляття "... изменнику нарицаемому Ивашка Мазепа, бывый Гетман Украинский, или паче антихристов предтеча, лютый волк овчею покрытый кожею, и потаенный вор...". І навіть, коли російська імперська влада досягла свого: знищила Січ, придушила прагнення старшини до автономії і яких-ніяких вольностей, поневолила вільний люд, накинувши кріпацьке ярмо на шию, - словом, перетворила Украйну на колоніальний придаток... навіть тоді попи не вгамувалися: два імені залишилося у московської церкви серед державних злочинців - "Григорий Отрепьев" та "Иван Мазепа".
Тільки в середині дев'ятнадцятого століття з чинів Православ'я ці (та й будь-які) імена зникли.
Замість імен з’явилася фраза: «о дерзающих на бунт» проти «православных государей»...
Оце і є причина незгасної ненависті імперців до Івана Степановича Мазепи, - ким би вони не були: білими, червоними, нинішніми...
* * * * *
Фото на пам'ять
Дитячі останки з ознаками насильницької смерті, виявлені під час археологічних розкопок на теренах Батуринської фортеці.
* * * * *
Наостанок
Мабуть, треба додати, що вже за декілька місяців після поховання, могила гетьмана була опоганена - під час Прутської кампанії турки зайняли і розграбували Галац. Найбільш доблесні вояки не забули навідатися в монастир. Сподіваючись знайти скарби, вони відсунули надгробну плиту і - як кажуть - не тільки притьмом поживилися, а й викинули з ями напівзотлілі рештки небіжчика.
Ба більше, численні розвідки доводять, що й на цьому посмертні нещастя Мазепи не закінчилися.
В 1835 році монахи приготовляли могилу такому собі сердару Д. Дерекчі-Баші. В процесі наткнулися на поховання Івана Степановича. Поскільки ім'я на надгробку було геть затерте, то без зайвих сумлінь ченчики посунули скелет невідомого та й поклали поруч з ними вищезгаданого боярина.
Згодом влада заборонила ховати мерців в середині храмів. Тож святі отці витягли з-під долівки всі стародавні кістки, відслужили пафосну панахиду і захоронили їх гамузом на подвір'ї.
Кінець історії настав при комуністах. В 1962 році якісь рвучкі до подібних справ діячі придумали на місці монастиря збудувати мікрорайон. І збудували... Що цікаво: житловий масив носить ім'я Мазепи. Пізніше неподалік з означеною забудовою з'явився ще один мікрорайон: Мазепа-2. Думаю, в тих будинках живуть вельми щасливі люди. А де лежить прах достославного гетьмана - бозна...
Опис похорону Мазепи - це довільний переказ записів тогочасного молдавського хроніста Миколи Костина (з першоджерельним текстом можна ознайомитись, наприклад, в монографії професора Василя Миколайовича Луціва "Гетьман Іван Мазепа").
Текст Меморіалу цитований нами по книзі професора Олександра Перовича Оглоблина "Гетьман Іван Мазепа та його доба".
При оформленні сторінки використані репродукція картини Андрія Івахненко «Різня в Батурині 1708 року», архівне фото невідомого (мені) авторства, а також фото Володимира Мезенцева.