Войнаровський
Небіж Мазепи
Глава 2
Під ніжно-блакитним небом милої моєї Батьківщини розпростерся безкраїй степ. Навесні вкривається він різнобарвним квітчастим килимом, і радісно світить з небес сонечко, і голубить уквітчану землю, - пестить, наче мати дитя... Влітку материнський інстинкт зникає. Влітку сонце пашіть, як піч. І горить повітря, і згоряють фарби, все живе на землі перестає рухатися, випалений страшним жаром завмирає, мовчить степ. Восени поливають його дощі, взимку ходять степом люті хурделиці, крутить завірюха, сипле колючий сніг. Не зрозуміло, як тут може жити людина? Це ж повне безглуздя голу порожню рівнину звати милою Батьківщиною... Цілковитий абсурд.
Втім споконвіку звідкілясь приходили сюди люди, - і приживались, плодилися степовики.
Мали звичай брити голови, залишаючи на маківці оселедці, і опалювали помешкання кізяками, - ось і все, що про них достеменно відомо, - полювали рибу і звіра, мечем здобували собі славу,
- бо стелиться степ увсебіч і, значить, ватазі лихих авантурників навсібіч відкрита дорога, -
З діда-прадіда ходили степовики в походи,
помишляли грабіжництвом та розбоєм,
і багато про подвиги степовиків складено було пісень,
і ще більше складено було скарг.
Врешті решт милістю короля Польщі було надано степовикам шляхетську гідність.
Отак от: ще вчора розбійники, а сьогодні лицарі старовинного козацького роду... Саме з цих достойників, - зі старожитньої руської шляхти - походить Мазепа Іван Степанович, ясновельможний пан Гетьман Війська Запорозького всієї Наддніпрянської України...
* * * * *
Рідна сестра Мазепи - Олександра Степанівна - відзначалась прегарною вродою. Це наше припущення. Бо в наших краях ще ніколи не доводилось нам зустрічати не гожу на вид жіночку. До того ж Олександра ніколи не засиджувалася у вдовицях і завше була нарозхват. Юнкою вона одружилася з шляхтичем Павлом Обидовським, - з цього шлюбу прийшов син Іван, добрий козак, майбутній Ніженський полковник. Після смерті чоловіка - відгорювавши втрачене, як годиться - Олександра Степанівна побралася з шляхтичем Витуславським. У цьому подружжі народилася донечка (Маріанна). Третім обранцем пані Олександри став Ян Войнаровський,
- ясна річ, також шляхтич -
в тогочасних паперах його прізвище кілька разів згадується з різними титулами: то він ловчий, то він суддя, то маршалок сеймика... словом, значна фігура.
Зрілі роки пари не віщували палкого кохання, хоча й не звільняли від подружніх обов'язків. З божою поміччю від цих вправ з'явилась на світ дитина, правдоподібно це сталося в 1689 році, обопільного первістка щасливі батьки назвали Андрієм, і жити б ото після цього родині в мирі та злагоді, однак Ян був ревним католиком, Олександра сповідувала православ'я, на цьому тлі спалахнув конфлікт: чоловік зажадав, аби жінка перейшла в католицьку віру, а вона забрала діточок та й чкурнула до мами.
Відбулись ці події близько 1694 року, роздратований Войнаровський вимагав від дружини повернення, втім вже небавом вона померла, овдовілий шляхтич лишився на самоті дряхліти та чигати на безрадісну старість, - бо може, колись і підіймав чарку за душу небіжчиці, проте про дітей її геть не дбав, - увесь клопіт взяли на себе родичі Олександри: вихованням хлопців зайнявся дядько, а Маріанною опікувалась бабця, - світ не без добрих людей.
При цьому слід зауважити, що Марина Мазепа - від народження Мокієвська - на той час була дуже впливова особа. Поховавши улюбленого чоловіка і мало сама не вмерши від туги, жінка віддала себе чистосердному служінню богу нашому Ісусу Христу - прийняла постриг під ім'ям Марія Магдалина, в 1686 році стала ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря, да так вправно повела діла, що й черниці Глухівського Успенського монастиря попросилися під її добру оруду. Тож на зламі віків під наглядом управительки десь приблизно до сотні монашок безупинно молилися або ж гаптували сухозліткою єпитрахилі, сама матушка займалась монастирською власністю та клопотала по фінансових справах, - відповідно, вищезгадана Маріанна приєдналася до христових невіст, отримала ім'я Марта і старанно трудилася над шитвом та возносила щирі молитви, аж допоки в 1712 році не була заслана царем Петром до Горицького монастиря на Московщині, де і згинула серед боліт.
* * * * *
Небіж Мазепи
Свого часу Іван Мазепа - тоді ще підчаший - пошлюбив не будь-кого, а Ганну, доньку білоцерковського полковника Половця, колишню дружину Самійла Фредрикевича, вбитого в міжусобиці. Сей шлюб чимало сприяв кар'єрі Іван Степановича, бо, щоби ви знали, старша сестра Ганни носила під серцем дитину майбутнього гетьмана Петра Дорошенка... Втім при народженні дитина померла, та й сама поліжниця майже відразу лягла в домовину... Словом, біда і горе...
Менше з тим між Половцями і Дорошенками зберіглися щирі родинні відносини. Тож твердження, що очільник Гетьманщини благоволив Івану Степановичу не здається нам перебільшенням: Мазепа став ротмістром надвірної корогви (себто, командиром гетьманської гвардії), виконував обов'язки Генерального писаря (себто, головного дипломата держави), та й взагалі Дорошенко високо цінував мазепинську метикуватість та інші чесноти, однак особисте життя Мазепи, то жах,
- якийсь зловісний рефрен -
Ганна носить під серцем дитину майбутнього гетьмана і при народженні дитя помирає.
Від того часу Мазепа завзято трудиться заради Батьківщини, творить політику, ба більше, творить історію... Однак дружина його на відміну від деяких своїх попередниць ніколи не втручалась в справи чоловіка, господарювала в маєтках: курочки, корівоньки, кізяки...
Одже дітей Бог не дав Мазепі. Тому спадкоємцем своїх амбіцій Івана Степанович вбачав у племінниках.
Іван та Андрій отримали найкращу освіту - в Києво-Могилянській академії штудіювали теологію, філософію, літературу, математику, астрономію... Щодо Івана - ну, мабуть не в коня корм. А от Андрій всотував знання, наче пісок росу. Уважно спостерігав Мазепа як мужніє, на очах дорослішає Андрій, - мабуть, був задоволений: хутко оперявся небіж, ставав гідним великих задумів, дозрівав до великих справ.
* * * * *
Nota Bene
Хіба ви не чули, що Той, хто споконвіку створив людей, створив їх чоловіком і жінкою? Заради цього залишить чоловік батька та матір і з’єднається із дружиною, і будуть обоє однією плоттю. "Вони вже не двоє, але одна плоть", - так відповів Господь фарисеям, що спокушали його, сказав, як відрізав...
Саме тому, щоби не рвався цей сакральний зв'язок навіть у разі, якщо подружжя вирішить присвятити себе Богу, в наших краях за давнім звичаєм поблизу великих чоловічих монастирів влаштовували жіночу обитель: аби келійники та келійниці доживали похилі свої роки хоч і не разом а все ж поруч.
Вознесенський монастир, яким чверть століття управляла мати Мазепи, розміщався акурат біля Печерської лаври.
Рік заснування його губиться в людській непам'яті, був він, як і всі тогочасні обителі, м'яко кажучи, непоказним: ветха з поточеної шашелем деревини церква, такі ж дряхлі й негарні келії...
А втім, що не кажіть, а є деякі переваги, коли твій син ясновельможний гетьман.
Універсалом від 1 грудня 1687 року на додачу до Підгірців та Ходосівки Мазепа віддав монастирю ще чотири села. В 1701 році коштом гетьмана розпочалося велике будівництво. Була зведена вражаючою краси кам'яна церква в стилі українського бароко, згодом постали муровані трапезна й келії, піднеслась у небо дзвіниця... Ігуменя встигла помилуватися чудовими змінами, що відбулись з її дітищем, - Марія Магдалина спочила в Бозі 1707-го року, а потім світ полетів у тартарари.
Вогнем, залізом, великою кров'ю упокорював цар московитів Русь, перетворював Украйну на Малоросію.
В Києві, на Печерських пагорбах, Петро велів збудувати фортецю.
Вознесенський монастир ліквідували, келійниці з дорогими їх серцю іконами почвалали на Поділ, в колишню обитель вселились військові, попервах вони використовували монастирські будівлі, як цейхгауз, однак з часом знесли увесь архітектурний непотріб, і збудували грандіозних розмірів арсенал, - його гнітючого виду споруда стоїть на цьому місці й донині.
При оформленні сторінки використані портрет Мазепи роботи художника Василя Івановича Лопати, портрет Марії Магдалени невідомого мені авторства та план Києво-Печерської фортеці 1783 року.