Войнаровський
Поява героя
Глава 1
Є битви, які визначають долю народів на довгі роки, якщо не на століття - Полтавська битва саме така.
Гриміли, гупали грізно гармати... Мов вітер, носилася кавалерія... В диму майоріли знамена, і рокотіли, гнали в бій барабани, і з барабанним боєм йшла піхота крізь дим.
З четвертої ранку точилось криваве бойовище, - каролінери вже штурмували і взяли редути, вирізавши усіх їхніх захисників. Вже шведська кіннота збила з позицій драгунів Меншикова і гнала їх до боліт на березі Ворскли, - ледве московити втекли. Вже вибула з бою колонна Карла Густава Роса: після безуспішної атаки російських укріплень потріпані його батальйони відійшли до Яковецького лісу, де й були фактично погромлені,
- засівши у шанцях, вони ще деякий час відбивались від набагато переважаючих сил супротивника, однак, не дочекавшись підмоги, здались, -
Так... Бувають миті, які визначають долю баталії... Настала саме така мить.
В небі палало сонце. Під пекучими його променями мовчки стояло військо. Військо дожидало команди, - команди іти на смерть.
Оточений генералами - багаторічними своїми соратниками - в глибокій задумі перебував Король. Карл не вагався. Він зважував. Блискавками шугали в його голові думки... Що далі? Шукати де подівся Рос? Йти у наступ без нього, - себто захоплювати ворожий ретраншемент, вважай, що без третини піхоти... Або мерщій відступити. Карл був геній військової справи: відступ для нього не сором, а слушний і вчасний маневр.
В цей мент з табору московитів один за одним почали виходити їхні полки і шикуватись у бойові порядки. Роздумувати стало ніколи. Король повелів: "Вперед".
Шведи рушили в бій.
Росіяни зустріли їх гарматними залпами. Гриміли гармати, плювали вогнем гармати, завзято і вправно косила шведські ряди смерть. Однак незламні й отупілі від жаху побоїща, топчучи трупи, по тілах своїх зранених товаришів, по відірваних цурпалках, по хрипучим проваллям ротів, в яких пухирилася і булькотіла кривава піна, крок за кроком наблизились каролінери до ворожого строю... Чисельна перевага московитів вражала: близько двадцяти двох тисяч багнетів стояло проти чотирьох тисяч шведських воїнів... Однак не чисельністю, - виключно доблестю здобувається перемога. Шведи кинулися в атаку. Це була одна з тих відчайдушних і звитяжних атак, що їх навіки карбує в своїх анналах історія. Неперевершені у фехтуванні і в навичках штикового бою каролінери, мов сокира в трухлявий пінь, встромились в ряди московитів. І затремтіли, не витримали натиску росіяни, в центрі і на лівому фланзі змішалося військо Петра, стало панікувати, відходити...
І, вирячивши банькаті, кров'ю налиті очі, метався цар московитів в цьому охопленому страхом натовпі,
наче звір, скреготів зубами,
- в якусь мить усе повисло на волосині -
Навіть здалося, що ще трішки і шведи зламають опір... Але дива не сталося - кількість взяла верх. Зазнавши шалених втрат, армія Карла почала загальний відступ. Декілька ескадронів російської кавалерії кинулися їм навздогін, аби повеселитися, аби полютувати шаблями, але швидко були відігнані кіннотою шведів. На тому Полтавська баталія і скінчилася. Поле битви залишилося за московитами. І, ошелешивши, стояли вони на тому полі, ще не вірячи у свій успіх, і стогнало, і корчилося то поле від болю, і напоювалося кров'ю поранених, тисяч і тисяч полеглих, безжально вбитих людей.
* * * * *
Кидаючи фури з пожитками, у похідних колонах, стрімко, організовано побите під Полтавою воїнство рушило вздовж Ворскли. План був відірватися від переслідування, швидким маршем уйти через Нові Санжари і Білики, біля Переволочної переправитися через Дніпро і там, на землях Порти, шукати подальшої долі. За два дні армія здолала близько ста кілометрів. Однак зусилля виявилися задаремними: тільки декілька невеличких човнів, - ось і все, що знайшлося на переправі.
Генерали вмолили свого короля, скористатись чи не останньою можливістю врятуватися. В ніч з 29 на 30 червня 1709 року Карл з почтом перебрався на правий берег. Мазепа з козацькою старшиною і ще близько двох тисяч щасливчиків - шведів та козаків - встигли вислизнути з мишоловки. Всі інші - рештки шведського війська, запорожці, кількасот компанійців були затиснуті у ріки наздогнавшими втікачів москалями, опинившись у западні.
Під командою Левенгаупта налічувалося приблизно дванадцять тисяч бійців. Скільки було у Меншикова генерал не міг знати. Царський денщик і улюбленець розпорядився майже всім своїм кавалеристам злізти з коней і стати в піший стрій до піхоти. При цьому мізерна кількість його кіннотників, здіймаючи пилюгу, постійно їздило десь вдалині, аби у супротивника зробилося враження, що їх тут чимала сила.
Вистава московитам вдалась.
Отримавши пропозицію про капітуляцію, Левенгаупт - досвідчений і мужній вояка - замість того, щоби виконувати наказ короля (пробиватися до ворсклянських бродів і слідувати у Крим, на татарську займанщину), зібрав офіцерську нараду. Хтось запропонував спитати думки у рядового складу. Це спантеличило і повністю деморалізувало армію, - ще ніколи у простого солдата не цікавилися чи не доречно здатися...
Кажуть, армія зголосилася дати бій.
Проте начальство вирішило інакше. Каролінери обрали полон. Один генерал, 983 офіцери, 12575 рядових, 4809 пасторів, писарів, льокаїв, і таке інше, і таке інше, не рахуючи, звісно, мазепинців, - козаки вважалися зрадниками і з ними росіяни не церемонились: когось прибили на палі і виставили при дорозі, когось колесували, комусь відрубали руки і відпустили додому, аби ці каліки служили наочним нагадуванням про марність збройного спротиву непереможній Москві.
* * * * *
Поява героя
За Дніпром безкраї лежали степи і цими степами їхав Мазепа із товариством світ поза очі. Рівна, безмежна просторінь, що простягнулася увсебіч; орел, що повис у небі; цвіркуни, які пиляють у свої скрипки... Нічого не чув і не бачив старий Гетьман, - пекуче палило сонце, пекучі палили думки, безрадісні і нескінчені мляво тягнулись дні. Непевні свого майбутнього, в повній волі магометан, на початку серпня українці прибули у Бендери. Турки явили милість і дозволили втікачам отаборитися неподалік від міста.
Увесь цей час московити за будь-яку ціну хотіли дістати Гетьмана.
За видачу ясновельможного царський посол Толстой пропонував великому муфтію 300 тисяч талерів - просто шалені гроші! Проте султан велів переказати посланнику, що Коран не дозволяє видавати людину, яка шукає у тебе прихистку. Не заспокоївшись, цар московитів ще двічі посилав своїх підручних до турецького уряду, згадуючи при цьому не тільки Мазепу, а ще й і його небожа,
- мабуть, Москва вбачала в ньому найближчого соратника Гетьмана -
втім османи знову відмовили... Однак отак от завдяки цьому випадку з туманів непам'яті і з'являється наш герой: племінник Мазепи - Андрій Іванович Войнаровський.
* * * * *
Nota Bene
В багаторічній війні за панування над Балтійським морем, яку в 1700 - 1721 роках вели проти Швеції Kron zu Dennemarck (союз Данії та Норвегії), Саксонія та Московія від початку, а також Ганновер і Пруссія, що приєднались до антишведської коаліції згодом, Полтавська битва була визначальним моментом і тому - цілком зрозуміло - перетворилась на міф. Не лише в художній літературі, де тільки фантазія підказує автору хід подій, однак і в працях серйозних істориків - якщо порівняти - присутні суттєві розбіжності щодо окремих епізодів баталії, вчинків персон, складу військ або кількості втрат, і це, ясна річ, не дивно. Адже московські дипломатичні місії негайно сповістили європейські держави про преславну вікторію, надавши при цьому найдетальніший опис і мапу битви.
Втім, мабуть, від поспіху, росіяни розтиражували два варіанти: план бойових порядків, складений генерал-квартирмейстером московської армії Людвігом Миколою Аллартом, і той же документ, але особисто відредагований самодержцем російським Петром. На паперах, які творила царська десниця, ані дислокація шведських сил, ані їх чисельність, значно перебільшена задля значущості перемоги, ані відомості стосовно фортифікаційних споруд... словом, багато чого не відповідало дійсності, проте не треба бути провидцем, аби передректи: саме петровське творіння стане базою сучасної історіографії.
Бо - як відомо - історію пишуть переможці.
І Москва старалася.
На градських воротах у містах та містечках Московії прибивали листи зі спеціальною грамотою. А поскільки читачів у царстві було замало, то служили молебні із дзвонами, і три дні читали попи темній своїй пастві про радісну новину.
Окрім того, писалися і дбайливо цензурувалися книги, які в подальшому будуть джерелом інформації. "Обстоятельная реляція о Полтавской битве", "Книга Марсова", "Рассуждение, какие законные причины Петр I, царь и повелитель всероссийский, к начатию войны против Карла XII, короля шведского, в 1700 году имел", - саме звідти ноги ростуть багатьох історичних досліджень.
Вікторію Петра під Полтавою увічнили купою медальйонів, гравюр та живописних полотен, що їх писали на замовлення московитів найвідоміші європейські майстри. Франц Йозеф Мюллер, Соломон Гуен, Готфрід Гаупт, Христіан Вермут, Георг Гауч, Пітер Пікарт, П'єр-Дені Мартен незаперечними своїми талантами і виразністю робіт мимохіть насаджували думку про міць російської зброї, про велич Петра, співставну хіба що з великістю Цезаря та Македонського...
От і маємо нині полководця на білому скакуні в самісінькій гущавині бою.
При тому, що немає жодних надійних свідчень, де саме перебував цар московитів в розпал Полтавської битви. Зате достеменно відомо: кінь, на якому він їздив верхи, був бурої масті (опудало Лізетти зберігається серед експонатів Зоологічного музею Санкт-Петербурга).
При оформленні сторінки використані репродукції картин П'єр-Дені Мартен "Полтавська битва", Густафа Улофа Цедерстрема "Карл XII та Іван Мазепа після Полтавської битви" та ілюстрація невідомого мені авторства.