Рік 1918-й
Війна програна
Глава 4
Можливо, в гладко голеній голові пана гетьмана і роїлись великі задуми про квітучу й модерну державу. Можливо, гостре око німецького імператора і вбачало у своєму вифранченому візаві тимчасове непорозуміння та розглядало територію України не як багатющу, майже невичерпну годівницю, що з божої ласки дає нагоду протриматися і не здохнути з голоду в скрутні часи, а
- наприклад -
цінний трофей, міст Німеччини на Кавказ, в Азію, в Індію...
Авжеж, можливо усе. Проте вже влітку 1918 року все це не мало жодного значення.
Шостого червня у передмісті Києва - на Звіринці - вибухнули артилерійські склади. Жах і криваве місиво: дві сотні трупів, півтори тисячі поранених. Страшна пожежа знищила все довкола: будинки містян, школу старшин, господарські споруди Видубицького Свято-Михайлівського монастиря та Свято‑Троїцького (Іонинського) монастиря... Тисячі й тисячі киян водночас втратили житло та засоби для існування.
І це був тільки початок - знамення катастрофи, що насувалась.
Влітку запалала, вибухнула Україна.
Звенигородське-Таращанське повстання... Три німецькі дивізії та численні підрозділи гетьманської Державної варти не могли вгамувати осатанілих українських селюків. Каральні загони шугали з села до села, розстрілювали непокірних, вішали заводіїв, однак полум'я бунту лишень розгорялося.
Наприкінці червня командувач німецьких військ в Україні генерал-фельмаршал фон Айхгорн видав наказ нещадно боротися зі злочинними елементами - агітаторами та підбурювачами народних мас - але не встигли висохнути чорнила його особистого підпису, як не стало фельдмаршала: якийсь тип кинув у нього бомбу.
Затриманий бомбіст не викручувався і на першому ж допиті виклав начистоту. Мов, звати його Борис Донський. Мов, походить він з села Михайлівського повіту, що на Рязанщині, а служив на Балтійському флоті. З 1916 року перебуває у партії лівих есерів. На партійному з'їзді в Москві постановили вбивати всіх німецьких та інших іноземних начальників, які ідуть у Росію забирати у селянина землю та придушувати Революцію, тож він
- вірний багнет партії -
виконав волю своїх московських товаришів і нема про що тут далі гуторити...
Та й дійсно було не до розмов. В Україні шумувала стихія. Партизанський рух набирав обертів, залізничні вузли були паралізовані страйком, перевезення збіжжя та сировини до Німеччини зривалося, гетьманська адміністрація купно з німецьким військовим командуванням лютували: арешти, репресії, військово-польові суди, а втім це не давало жаданого ефекту - усяк, хто ризикував сунутися на село, отримував кулю - тридцять тисяч гетьманців поклали буйні свої голови в марних спробах навести лад у державі, двадцять дві тисячі німців взнали гостинність українського хлібороба, життям заплативши за хліб, що намагалися відібрати,
- кісткою в горлі став Другому Райху той кусень хліба -
однак ці тисячі трупів були незначною дрібничкою на фоні трагедії, яка розгорталась у Франції, на Західному фронті, на якому - як відомо - без змін.
* * * * *
Остання битва
Знесилена, втомлена, виснажена - в 1918-му році Німеччина не мала сил витримувати безкінечні оборонні дії і тому була вимушена наступати. Наче затравлений собаками звір, що з відчаю кидається просто на списи, німці ринули в останню свою битву. Березень, квітень, травень, червень, липень, початок серпня... Під зливою куль, під ураганним вогнем артилерії раз по раз вставали незламні штурмовики, безстрашні сини Німеччини, і йшли вперед, вигризаючи кілометри за кілометрами. Заради омріяної вікторії Німеччина віддала все, що могла: відправляла у бій підлітків, гнала в атаку не встигших очуняти поранених з госпіталів... І, здавалося, ще один крок, ще пів-кроку і ось вона - перемога.
Однак вороги Німеччини встояли.
8 серпня 1918 року війська Антанти перейшли у контраступ. За сто днів німецьку армію було розгромлено. Верховне командування сухопутних військ - генерали Гінденбург і Людендорф - поінформували Берлін, що Німеччина не зможе перемогти, війна програна і треба вмоляти супротивника про перемовини.
* * * * *
На Шпрее
Зграї качок і чайок
мружать чорну Шпрее,
обивательське серце, звичайно,
повне жалости вщерть.
З мостів, з високих бальконів
годують птицю ту
і чайки крихти ловлять
на льоту.
Похмурі тіні від Dom'у
коливаються у воді
поліцайський катер знову
розжене чайок з путі.
Ріденькі юрби прохожих
з усмішками на качок
дивляться, скільки можуть,
щоб не втратити пфеніга й не заморозити щок.
При оформленні сторінки використані історичні фото невідомого (мені) авторства.