Бранденбург
Альбрехт Ведмідь і Ячко з Копаниці
Щодо вступного слова, то давайте сей текст обійдеться без передмов. Звісно, ми можемо розказати, що з давніх давен в тутешніх хащах жили германці, які з невідомих причин одного прекрасного дня знялися з насиджених місць і відправилися світ поза очі, - на південь, в краї, де значно тепліше, де жінки темпераментні, де під щедрим до спекотності сонцем зріють, наливаються соком бучні виноградні грона, восени перетворюючись на веселе п'янке вино, де люди подбали про благоустрій своєї країни, де є дороги і кожна дорога веде в Рим... багато, дуже багато яскравих вигадок могла би містити наша оповідь, проте завіса людської непам'яті скриває від нас ті часи, тож ми не можемо стверджувати, що саме жінки і вино стали причинами міграції германських народів.
Як би там не було, германці пішли геть, натомість з'явились слов'яни, десь з шостого віку вони заселили землі від гирла Лаби до Одеру. Лужичане, велети, бодричі... За великим бажанням можна спробувати завчити назви полабських племен, але в цьому немає сенсу. Адже для німців всі вони були вендами, вже невдовзі всіх вендів німці різали без розбору, бо їхньому королю та імператору Карлу Великому якось спало на думку підкорити тих дикунів та язичників, а це ж справа не одного дня,
- слов'яни - вояки завзяті -
століттями вбивали один одного доблесні лицарі... багато, дуже багато імен міг би вмістити наш текст з попутнім описом усіляких звитяг та подвигів, однак обмежимось тільки згадкою про Альбрехта Ведмедя.
Альбрехт Ведмідь походив з шляхетного роду Асканіїв, з честю носив титул графа, від батька успадкував трохи земель, ще трохи здобув мечем, з милості короля він правив прикордонною Північною маркою, створеною для захисту Саксонії від набігів венедів. Альбрехт був людиною доброю та побожною. А поскільки довкіл нього жили переважно язичники, то часто-густо графу доводилося сідлати коня і їхати у похід, вчити тих дикунів справжньої віри.
Альбрехт приятелював з князем стодорян Прібіславом - Генріхом, час від часу надавав йому дрібні послуги - на кшталт того, аби втопити у крові чергове поганське повстання. За це стодорянин із вдячністю відрізав від своїх володінь шматки території і дарував їх своєму німецькому другу. На жаль, ця ідилія тривала недовго. В 1150 році Прібіслав - Генріх помер. Невтішний Альбрехт прибув у Бранібор (княжу столицю) віддати останню шану небіжчику, погорював, як годиться, а потім оголосив себе спадкоємцем свого друзяки, - начебто той і сам колись казав, що буде не проти.
Місцеве населення сприйняло новину, м'яко кажучи, без піднесення. Негайно біжить гонець до сусідів, до князя шпревян Ячко, так і так каже: "Біда, ходи мерщій нами княжить". Ячко з Копаниці не став нехтувати запрошенням, зібрав військо і вирушив нищити саксонських загарбників. І лилася повсюдно кров, і сипав з небес сніг, і вкривала зима білосніжним покривом посічені трупи німецьких лицарів та колоністів. І, являючи трупний сморід, чорним кривавим брудом танули ті сніги, і рясні весняні дощі мили незлічені кістки полеглих.
Не рік і не два точилася боротьба. Гідні бились суперники.
В 1153 році Ячко захопив Бранібор. Ясна річ, не обійшлося без зради. Прибічники нехристів відкрили ворота фортеці і вільно в'їхав до міста новий стодорянський князь, і панував там, і пліч о пліч з лютичами да поляками протистояв німецькій навалі.
Тільки в 1157 році вдалося Ведмідю повернути втрачене: разом із магдебурзьким архієпископом Віхманом взяли вони в облогу головне стодорянське місто, потужно вдарили, і хоч хоробрі захисники відчайдушний чинили опір впав Бранібор, зник з лиця землі Бранібор, - віднині й назавжди він буде зватися Бранденбургом.
* * * * *
На відвойованих землях було створено Бранденбурзьке маркграфство, з милості короля правити в ньому став Альбрехт Ведмідь, ратними подвигами заслужив він сей привілей, а якщо когось ще цікавить доля переможеного невдахи, то спішу повідомити: Ячко з полю боя дав драла.
Ведмідь з двома лицарями переслідували втікача, проте той опередив гонителів в цих захоплюючих перегонах. Однак при переправі через річку Гафель з вождем повсталих слов'ян ледь не сталась халепа. Змучений шаленою скачкою кінь став тонути. "Допоможи!", - заволав Ячко до бога свого Триглава. Але язичницьке божество проігнорувало лицарський покрик: жодної не надало допомоги, навіть не висловило занепокоєння. А тим часом кінь вже хрипить, б'ється з останніх сил, майже по ніздрі занурюється у воду. І зрозумів Ячко: все! кінець... ось вона, неминуча і скора загибель... "Змилосердься", - прошепотів князь до ненависного християнського бога. І раптом простягнулась з небес невидима дужа рука, схопила за щит, підтримала. Пирхаючи, відхаркуючи з легенів річкову воду, вибирається Ячко на берег і з щирістю людини, що тільки-но вистрибнула з могили, промовляє слова вдячності, і дає обітницю віри, і свій щит, якого щойно торкався перст божий, прибиває до дуба.
Місце, де сталося чудо, - мис Шильдхорн (Schildhorn) в Грюневальдському заповідному лісі (нині адміністративний район Берліна Berlin-Grunewald). Сама назва топоніма пов'язана із зазначеними вище подіями: Schild восходить до праслов'янського "Щит", а Horn середньонімецькою "мис", "ріг". Аби нащадки не забували діяння предків тут поставлено пам'ятник - колону з хрестом. Ескіз монумента намалював олівцем король Пруссії Фрідріх-Вільгельм IV, втілив у камені Фрідріх Август Штюлер.
Колись на масивній підставі пам'ятника мався напис, який пояснює його сенс: "Великий вендський принц, завдяки твоїй хоробрості цей пам'ятник був споруджений тут. Але сьогодні не залишилося жодного принца, який переплив би тут із щитом та списом". Наразі напису немає. Він зник. Ще одне чудо...
Втім існує наш текст. Він донесе до людей правду давно минулого в усій її вражаючій повноті.
Звісно, ми могли би додати нашій оповіді ще більше сенсаційних деталей, аби на тлі інших базікал, чия фантазія доторкнулася до цієї теми, виглядати не менш цікаво і переконливо, проте вважаємо це надмірним. Бо, щоби ви знали, усі факти стосовно бойовищ Альбрехта Ведмедя із Ячком вміщаються в один абзац "Трактату про місто Бранденбург", написаного бранденбурзьким каноніком Генріхом Антверпенським десь через півсотню років після того, як баталії завершилися, - усе інше то є вигадки, легенди, література - можливо, до речі, побрехеньки самого пана хроніста.
Достеменно відоме одно: Марка Бранденбург була створена. 3 жовтня 1157 року Альбрехт Ведмідь офіційно прийняв титул маркграфа Бранденбурзького (Adelbertus Dei gratia marchio in Brandenborch).
При оформленні сторінки використана репродукція акварелі художника Едуарда Гертнера "Шильдхорн на Гафелі".