Нюрнберг
Кінець історії
Глава 15
Мороз лютував і сади мережила інієм стужа. Потім сходило сонце. Все дужче й дужче напирала весна і зеленіли, цвіли сади, співало радісне птаство, діловито гули бджоли, і пили квітковий нектар, збирали золоті, сяючі сонцем меди... За весною приходило літо. Приходило і згорало... І народжувались нові роки, і вкривались снігами, і танули, сходили водою роки, колись на піщаниковому хребті, що височить над Пегніцем, піднісся лицарський замок,
- криваві звички тієї епохи відбились на його архітектурі: грізні башти, неприступні мури -
Нюрнберг - колиска імперії.
В давні давна з правічних тутешніх хащів відправлялися у походи чоловіки, жорстокі воїни у вовчих й медвежих шкурах, і лили свою та чужу кров, і підкорювали народи. Безугавно з дня на день трудились мечем франки і маленька Франконія розпростерлась безкрайо під синім шатром неба, майже уся Європа стала землею франків, і розкраяна між нащадками Карла Великого перетворилась на Францію (державу франків - Frankreich) і купу князівств, королівств та іншого практично самовільного дріб'язку - Священну Римську імперію.
* * * * *
Мороз лютував, потім напирала весна, і бджоли збирали меди з напахчених ароматами квітів: життя - то є труд і любов. Гості замку у Нюрнбергу завше були готові потрудитися заради слави і здобичі, любов їх до слави і здобичі була безмежна, - саме тому ми назвали господаря гостем у власній господі, адже нечастим гостем він був у нюрнберзькому Кайзербургу.
За неприступними стінами не сиділось імператору та доблесним його лицарям, жага загарбання вела у новий похід, і десь там, у далеких чужих краях, жорстокі й відважні німецькі воїни різали і вбивали, стинали голови ворогам, а тут, у Кайзербургу, на захисті кайзерівських покоїв залишались найхоробріші та найдовіреніші - бургграфи Нюрнберга Гогенцоллерни.
* * * * *
В жовтні 1420 року баварці спалили замок бургграфа. Палац, житлова й господарська забудова, - усе загинуло у вогні. Залишилися тільки каплиця Святої Вальбурги та П'ятикутна вежа. І пам'ять. Гогенцоллерни продали згарище і маєтність, продали чи не всі привілеї, однак ніколи не забували про своє право на титул - вони стали володарями Бранденбурга, королями Пруссії, імператорами Німеччини - і все ж воліли зватися нюрнберзькими бургграфами, цим відблиском лицарської доби.
Кайзер Вільгельм ІІ бував у Кайзербургу.
Припускаю, чоловік йшов коридором. На стінах висіли портрети предків. Жорстокі й відважні лицарі, - вони позирали на нього з почорнілих від часу парсун. Суворі звички середньовіччя залишили руїни від оселі його славнозвісних пращурів. Втім Гогенцоллерни не стали плакати на руйновищах, Гогенцоллерни взяли до рук мечі і відправились завойовувати світ.
Кайзер Вільгельм ІІ марив імперською величчю.
Він бачив себе в лицарських обладунках. Він бачив себе осяяним славою. Він пішов шляхом слави і доблесті - шляхом меча.
Цей шлях привів Німеччину до катастрофи. Адже багато горя й страждань може винести, перетерпіти людина, але є межа, за якою навіть сталеві ламаються... Роками лютувала над полями побоїщ смерть. Роками вперто йшли уперед безстрашні сини Німеччини, з приреченістю йшли в атаку, і тікали охоплені панікою, і сиділи в окопах з пустими до моторошності очима, а смерті було байдуже: ревла канонада, летіло з небес залізо і, мов скошений хліб, валились люди на землю, і залізо терзало їх трупи, і змішувало останки з землею, і дехто, напівзбожеволілий в цьому пеклі, молився християнському богу, простягаючи руки до неба, а з неба летіло й летіло залізо,
і відривало простягнуті руки,
і відривало ноги,
і відривало голови.
Роками тривав цей кошмар. Роками тягнулась війна і, здавалось, цей жах нескінченний. Аж раптом зламались сталеві. З фронтів Першої світової побігли додому натовпи, і на вулицях рідних міст творили безлад і революцію: співали "Марсельєзу", кричали "Геть кайзера", і врешті решт посипалася імперія, вінценосні особи князівств-королівств злізли з батьківських тронів, імператор Вільгельм ІІ зрікся престолу і сповнені люті безстрашні сини Німеччини, наостанок повбивавши один одного на барикадах, кінець кінцем вгомонилися, стали у черги до трудових бірж, у черги за благодійним супом... Ясна річ, коли твої діти всихають з голоду, тобі не до спадщини великих предків. Кинутий напризволяще хирів, занепадав, припадав пилом нюрнберзький Кайзербург.
Втім одному запальному балакуну не давала спокою імперська сверблячка.
Хвороба, як виявилося, заразна...
Вже невдовзі безстрашні сини Німеччини знов натягли військову форму, скандували "Зіг Хайль!" і молодецькі маршували парадами.
* * * * *
Нюрнберг - серце імперії.
Місце сили, символ звитяг і величі, початок шляхів меча... Саме Нюрнберг - сакральну столицю Тисячолітнього Райху - обрали нацисти для з'їздів своєї партії. В чистому полі, на просторі, де приземлювались дирижаблі, збудували місце для проведення мітингів. Золота зала, монументальна свастика... Трибуни вміщували сімдесят тисяч осіб, на гігантському плаці могло розміститися не менше, ніж чверть мільйона.
Конгрес-хол, розрахований на п'ятдесят тисяч відвідувачів, найбільший у світі стадіон місткістю 400 тисяч... місто перетворилося на будмайданчик.
В грандіозних задумах і проектах Кайзербургу відводилась дуже почесна роль. Замок мав стати резиденцією для високопоставлених гостей Рейху. Архітектор Рудольф Естерер швидко привів палац у належний вид. Усі декоративні прикраси без жалю обідрали, надавши приміщенням естетики суворої готики.
І добре би обмежилися тільки декором кайзерівських покоїв. Лиш будівництвом, з'їздами, екзальтацією ораторів і маршем святкових колон. Але ні. Будов величність збудила німецьку націю; слова, що пекли гірше вогню, запалювали серця і лоскотали імперську гординю; історія кликала героїв до подвигу... І пробудились, воскресли воїни,
- з дна душі піднялось давнє, забуте, дике -
і знов шляхом меча відправились у похід безстрашні сини Райху,
і знов перетворилась земля на пекло,
горіла земля, палало небо,
і сповна Нюрнберг відчув на собі, що таке гнів небесний...
Колиска імперії - Старе місто - була знищена авіацією союзників... буквально зтерта з лиця землі.
Роками тривав кошмар другої світової війни. Коли ж це жахіття закінчилося, на руїнах своїх осель не стали плакати німці - засукали рукава сини і доньки Німеччини і відновили квітучу свою країну. Саме так: не відродили, а збудували наново. Зробили все, аби улюблена їх Вітчизна плодила не злодіїв та душогубців, а мислителів, творців, інженерів, будівельників, докторів.
З попелу, з попеченого вогнем каменю постав сучасний й модерний Нюрнберг. Однак оазу Старого міста зберегли мудрі сини і доньки Німеччини. Той же пан - Рудольф Естерер - опікувався реконструкцією Кайзербурга. Вийшло в нього геть непогано: стіни, вежі... в дусі творчого збереження спадщини предків... нагадування про минувшину... про віки, які давно відгули.
Що ж до колиски імперії... Маля виросло, подорослішало, дозріло до звершень, до мирних справді великих справ. А колиска залишилися колискою, експонатом музею і цікавинкою для туристів... історія Райху завершилася. Настали наші дні.
При оформленні сторінки використані фото John Maloney, портрет Вільгельма ІІ роботи Фелікса Ерліха, а також архівні фото невідомого (мені) авторства.