Овернь
Земля арвернів
Глава 5
Коли пшениця одомашнила людство, змусивши оселятися біля своїх полів і від зорі до зорі важко трудитися, - гнути спини на своїх хазяїв: сапати бур'яни, зрошувати посіви, не шкодуючи сил, запопадливо задовольняти усі забаганки злаку заради майбутнього,
- заради доброго урожаю! -
щоби зібрати, намолотити зерна і не вмерти з голоду взимку, дотягти до весни, до пори, коли ясне сонечко розбудить землю і з усміхненими устами можна буде вийти робить: скиба за скибою різати плугом ниву, боронувати рілля, удобрювати грунт перегноєм і молитися, молитися небесам, щоби колосся не погоріло від посухи, щоб не пожерла його сарана...
з отих прадавніх часів
як кози та вівці приручили людину, вдаваною покірністю спонукавши її кочувати від пасовища до пасовища, двічі на день з обважнілого вимені здоювати надлишки молока і стерегти, наче зіницю ока, оберігаючи від хижаків...
саме відтоді
все менше і менше чоловіків мали можливість займатися тим, до чого справді лежала їхня душа: вбивати і грабувати, нищити чужі житла, гвалтувати жінок, бенкетувати весело з товариством... Тільки обранці долі - царі та їх вірні соратники - ще час від часу брались до улюблених справ: ходили в походи і вирізали, випалювали цілі краї,
- о! скільки цивілізацій стерла з лиця землі жорстока й безглузда дійсність... скільки епічних гімнів увічнило славу цих невмирущих подвигів -
Приблизно за шість століть до нашої ери прийшла черга кельтів творити історію, - мов пошесть, мов страшна лісова пожежа, в усі боки ширилася їх експансія: на захід, за Рейн - один зі шляхів їх переселення, один з напрямів завоювань.
* * * * *
Земля арвернів
Висловусий, в золотому шоломі, на могутньому бойовому коні їхав попереду цар арвернів. За ним неспішно трюхали вершники - прославлена, непереможна в бою кельтська важка кавалерія. Далі крокувала піхота. За невтомними й безжурними вояками слідували обози: нескінченою, звивистою змією тяглися вози, на возах громадилися припаси, рипіли ярма, байдужі до всього йшли-працювали воли, погоничі покрикували й ляскали батогами. Разом із валкою сунули юрби усілякого корисного війську люду: жерці - себто друїди, рудознавці й ливарники, майстри металургійного діла, велетні-ковалі, які своїми здоровенними молотами вміли кувати мечі з розжареного заліза або вправно підбити кінське копито підковою, гончари, ювеліри, знавці швацької та шевської справи.
Купно з чоловіками рухались їхні діти, жінки, скот.
Адже арверни не збирались вертатись назад - до нового дому вів їх ватаг, керманич у золотому шоломі.
В гірському масиві, що нині зветься Центральним, блукальці побачили прегарну долину, з трьох боків оточену горами, - розламані та підняті вздовж розломів фрагменти стародавніх хребтів утворили природну фортецю; пухирі вулканів, що їх виштовхало на поверхню гаряче нутро планети, густо поросли зеленю; ген далі розгорнулись величезні оптимальні для пасовищ плато і прозорі ясніли озера під безм'ятежними синіми небесами.
Рифтові улоговини, в яких доісторичні моря відклали сотні метрів осадових порід, визначили русло ріки Альє і, виписуючи круті дугоподібні закрути, жваво несла її води униз течія, струмила повноводні потоки... Увсебіч від ріки розляглися рівнини - пишні, родючі, череваті майбутніми багатими врожаями. Торфовища і болота з їх незліченним птаством перемежовувалися лісами, вщерть наповненими дичиною. Подекуди горбились пагорби, підхожі для городищ... "Зупинимось тут", - вирішив цар і приведений їм народ осів-вкорінився у цій життєдайній місцині, змусив коритися, а згодом асимілював автохтонних місцевих насельників,
- бо треба ж було комусь ростити ячмінь та пшеницю і випасати стада й табуни прибульців -
відтоді,
з незапам'ятних тих часів
долина ріки Альє стала рідним краєм арвернів, їх батьківщиною, їх землею.
* * * * *
Овернь
Овернь - історична область Франції, колись-то провінція, нині частина сучасного регіону Овернь-Рона-Альпи. Овернь не має ані визначених меж, ані офіційної адміністративно встановленої структури, втім географія та історія надають цьому району глибокої цілісності. Всі знають: в залізну добу тут жили арверни. Довгий час - аж до приходу римлян - вони верховодили над іншими кельтськими племенами. Коли ж прийшов Рим у блиску непереможної величі, хоробро боронили свою Батьківщину арверни, - саме їх вождь, прославлений Верцингеторикс, об'єднав під своєю орудою майже всю буйну та різномасту Галлію і бились, затято бились з римлянами галльські звитяжці, і громили доблесні легіони - тільки германські найманці врятували Цезаря від ганьби поразки.
Доля, боги, випадок схилили шальки терезів на користь Риму. Цезарю вдалося заперти Верцингеторикса в Алезії: подвійний осадний мур з усіх боків оточив оппідум, спроби вирватися виявилися намарні, галльські загони, що прийшли на допомогу обложеним, були розбиті й біжали - їжі залишилось на лічені дні - дивитися, як його товариші здихають в корчах від голоду варвар не став: на білому жеребці вождь повсталих під'їхав до Цезаря, який з погордою сидів на курулі, кинув під ноги римлянину свій золотий шолом, свій спис, свій меч і голосно крикнув: "Ти переміг!".
Отак малює капітуляцію галлів патріотична французька історіографія.
І хоч деякі науковці рішуче постають проти такого сценарію - цитуючи, наприклад, Плутарха - для нашого тексту це не має жодного значення: у галльській війні Рим узяв верх, в цій влаштованій Цезарем різанині кельти зазнали геноцидного знищення, після чого Європа стрімко романізувалася, арверни щезли, - загубились в анналах історії - від них зосталося тільки ім'я Овернь (Auvergne), яке й досі носить їхня земля, їх захоплена окупантами батьківщина.
При оформленні сторінки використані фото julien bach і репродукція картини художника Ліонеля Роєра "Верцингеторикс кидає свою зброю до ніг Юлія Цезаря".
Примітки:
1. Після капітуляції Верцингеторикса доставили в Рим, декілька років протримали у в'язниці, де вождь арвернів очікував на тріумф Цезаря - потім (в 46 році до нашої ери) уславлений полководець - переможець варварів котив на колісниці римськими вулицями, а за ним - акурат після членів Сенату - понуро брели трофеї Цезаря, найзнатніші з числа полонених галлів. Торжество ворогів, веселощі та святкування людських натовпів, які впиваються великою перемогою, - останнє, що бачив в своєму житті Верцингеторикс... Відразу після процесії його стратили.
На кам'яній табличці у Тулліанумі (Мамертинській в'язниці в Римі) король Верцингеторикс згадується, як decapitato ("обезголовлений").
2. Чому арверни звались арвернами не знає ніхто. Більшість істориків вважає, що назва племені складається з галльського префіксу are ("біля", "перед") та кореня verno або uerno ("вільха" / "вільхові гаї"). Відповідно, арверни - це "ті, хто живе у землях Вільхового Гаю". Або "ті, хто живе перед землями, засадженими вільхою".
Однак П'єр-Ів Ламбер, знаний фахівець з кельтської мови, виводить етимологію слова від кореня ver- ("на, вище") і дає геть інше тлумачення: арверни - це ті, хто жив вище своїх сусідів, на високих гірських плато.
Існує і третя гіпотеза, в якій назва етноніма Are-vernos асоціюється з вільховими щитами і перекладається, як "Вільховий фронт".
Яка з версій відповідає істині ми достеменно не знаємо... Може і ніяка.