Руссільйон
Візитівка Люберону

Коли спека поступиться помірному вересневому теплу і нарешті вимкнеться стрекотіння цикад - сей оглушливий саундтрек провансальського літа - що може бути краще, ніж рвонути тоді на південь, в Кассі, до середземноморських каланок? Сидіти на відкритій терасі маленького ресторанчика, у затишку, серед буяння квітів, що заплели навіс і стікають униз гірляндами яскраво-малинових та помаранчевих бугенвілій, неспішно пити ранкову каву, розсіяно спостерігаючи за колоритним курортним людом, міркувати за звичкою хто саме з них стане частиною цього короткого тексту... Може, отой чоловік у сакраментальному червоному кабріолеті? міцно тримають баранку керма його волохаті руки, терпляче очікує він на супутницю, щоби - тільки-но його пані сяде в автівку, - вдавити в підлогу педаль газу і витиснути з-під капоту увесь шал табуну норовистих гарячих коней...

Уява вмить змальовує мені гірський серпантин, рев двигуна, хрипкий вокал Kovacs з динаміків. Майже наочно я бачу цю класичну картину: вродливу жінку на передньому сидінні кабріолета, її довге чорне волосся, яке розвіюється на вітру... її плечі... її стильне барвисте платтячко... Чомусь я абсолютно впевнений, що для жінки головна ідея подорожі у Прованс - це вдягти свою найкрасивішу сукню та сфотографуватися десь у полях лаванди...

- Ні, - шепочу я. - Не роби цього, не сідай у машину, не уїжджай.

- Що? - обертається жінка. На обличчі її подив, в очах запитання: "Чого хоче від неї сей битий життям дідуган?".

- Послухайте, - кажу я. - Чуєте, яка навкруги тиша? Навіть самці цикад перестали кликати самок немовчним своїм стрекотінням. І це вірна ознака: літо скінчилося. Наприкінці червня - у липні відцвіли кущі губоцвітних, урожай лавандину й лаванди вже зібрано, фіолетовий фон для вашої незрівняної красоти перетворився на сухоцвіт, який розфасовано у мішечки, і продається туристам втридорога на тутешніх фермерських ринках.

- То я намарно приїхала? - не на жарт засмучується красуня.

- О, ні! - вигукую я. - Категорично ні! Аж ніяк не проблема зробити тут гідну світлину. Кожний день, кожний місяць Провансу має свою фарбу. За нагоди я розкажу вам, як, спочивши в обіймах непробудних зимових снів, у лютому оживає природа і веселим жовто-гарячим вогнем загоряються на крутосхилах мімози. Як тремтять на вітру їх золотаві грона і повітря наповнюється солодким пудровим ароматом. Як гілля мигдалю вкривається першим цвітом і помалу потроху ніжно-рожеве хмаровиння оповиває Прованс вишуканими серпанками. Як березень-місяць штудерно ставить акценти: перуками крон пишніють абрикосові й персикові сади, і простим, чисто-білим, символічно-непорочним вбранням прикрашають узбіччя доріг дикі сливи. Як у квітні, відчувши сонячну ласку, бучно цвітуть вишні. Як вибухає травень неймовірним буянням барв. Рожі, гліцинії, дикорослі червоні маки... Втім зараз осінь, сезон оливок і винограду. Тож не буду дражнити вас нездійсненими оповідками. Краще дам суто практичну пораду - відправляйтеся у Руссільйон та попозуйте на фоні одного з найкрасивіших селищ Франції.

Руссільйон - візитівка Люберону. Не менше, ніж лавандові фотогенічні поля, він посприяв популярності Провансу серед туристів. А поскільки я й сам збираюся проспівати дифірамби цій колоритній місцині, то буде незайвим згадати, що таке Люберон.

Люберон - це гірський масив у Провансі. Знаходиться він неподалік від Марселя (на відстані приблизно сімдесяти кілометрів на північ). Люберон складається з трьох частин: Малий Люберон (Petit Luberon) та Великий Люберон (Grand Luberon) розташовані у Воклюзі, а Східний Люберон (Luberon Oriental) - в Альпах Верхнього Провансу.

Взагалі-то цей передальпійський масив займає геть невеличкий шмат земної поверхні - десь як три чверті Києва. Вузькою полосою простягся він зі сходу на захід на 60 кілометрів, ширина Люберону не перевищує п'яти кілометрів, висота... ну, ці гори не з тих, що стовбичать до хмар... їх максимум 1125 метрів, найвища вершина - Le Mourre Nègre (нашою "Чорна морда").

Південну периферію масиву позначає долина Дюранс. Північний бік гір - наче стіна: скелястими майже відвісними крутосхилами Люберон обривається вниз, у тектонічну западину. Там, унизу, тече ріка Калавон, яка і дала назву долині. Оця Vallée du Calavon також не дуже широка, плавно вона підіймається до плато і хребтів сусідньої гірської системи,

- Воклюз (Monts de Vaucluse) -

на південних відрогах якої, на високому пагорбі, стоїть і чарує око прибульців селище Roussillon - візитівка туристичного Люберону.

Пояснення цій нісенітниці знаходимо у статуті Parc Naturel Régional du Luberon редакції 1977 року - саме тоді заради "сталого розвитку", "збереження спільних благ для забезпечення гармонії живої території", "сприяння еко-інноваційному розвитку, який цінує місцеві ресурси та таланти",

- і таке інше, і таке інше -

об'єднали свої зусилля не тільки громади, які мешкають у Любероні (гірському масиві), а ще і їхні сусіди: наразі до складу "Регіонального природного парку Люберон" входять 78 муніципалітетів (52 - у Воклюзі та 26 - у Альпах Верхнього Провансу), в тому числі і муніципалітет Roussillon.

Руссільйон - типове село на пагорбі. Обставини середньовічних війн загнали людей на вершину, у найзручніше для оборони місце, і - водночас - якнайдалі від джерел води та їхніх садів-городів, що, звісно, додало чимало незручностей, однак у безпечальні часи сьогодення забезпечило селищу дуже красивий вид з певних ракурсів.

Додаткова окраса - ефектний колір. Усіма відтінками вохристих фарб милує око село: від жовтого до червоно-брунатного.

Воно й не дивно.

Адже стоїть Руссільйон на гігантських покладах вохри і з давніх давен його жителі облямовували свої домівки штукатуркою, виготовленою з підручного матеріалу,

- себто з домішкою натурального мінерального барвника -

Тож на оцій віковій традиції і заробив своє реноме Руссільйон, своє визнання, свою туристичну славу.

Можливо, декого з читачів цікавить, куди поділась брюнетка. Думаю, вона сіла в автівку і сказала своєму супутнику: "Їдемо у Люберон".