Арль
Римська спадщина
Глава 7
В гирлі Рони, - там, де ріка ділиться на два рукави, - на східному скельному березі в давні давна заснували люди поселення і відтоді, як йому пощастило вийти з тіні Массілії, перетворилось воно на бучне галасливе містечко,
- в цьому тексті я буду звати його на сучасний манір: Арль -
Дюжина кораблів, у потрібний момент наданих Цезарю, забезпечили місту приязнь владарів Великого Риму, а вдале місцезнаходження стало запорукою стрімкого й пишного розквіту. Морський та річковий порти; зручна переправа через велику ріку, а згодом і стратегічний міст... Торговцям не треба було довго пояснювати про переваги тутешньої логістики: Арль став чи не головним транспортним хабом Галлії. Життя кипіло. Форум і тріумфальна арка, театр, арена з веселими гладіаторськими забавами, гонки на колісницях у цирку, лазні для пліткування, - місто мало усе, що необхідно справжньому римлянину. І навіть більше. В IV столітті нашої ери Арль набув ледь не столичного блиску. Сам Костянтин (згодом: Великий) облаштував тут свою резиденцію, в Арлі народився його син, в Арлі імператор відпочивав у недовгих проміжках між походами, - кажуть, римський володар всерйоз подумував, чи не перенести до Арлю столицю імперії... Чому б і ні? Тут сходилися Аврелієва дорога, яка йшла з Італії вздовж узбережжя Середземного моря, та південний шлях Віа Агріппа (дороги, що вела до Лунгдунума - сьогоднішнього Ліона - і далі, на північ, до лімеса - до кордона). Поруч проходила Віа Доміція, яка з'єднувала Галлію та Іспанію. Словом, якщо "всі дороги ведуть до Риму", то Арль мав усі шанси стати "Новим Римом". Втім керманич імперії врешті решт вирішив зробити інакше - столиця держави переїхала на Босфор і трудами цього достойника, його синів та безлічі інших правителів ще більше тисячоліття жив і процвітав Рим (під вигаданим пізніше іменем Візантії), - купався у розкошах і сяяв, і розливав на весь світ своє сяйво Рим, чого не скажеш про західну частину імперії.
* * * * *
#1. Про Феодосія та спадкоємців Великого Риму
Феодосію випало бути римським імператором Сходу. Правду кажучи, бути володарем Сходу приємно. Пий вино, їж фініки, споглядай, як танцюють перед тобою прекрасні наложниці. Але діла є діла. В 394 році вояки Феодосія відтяли голову черговому римському узурпатору, і на декілька місяців пойменований нами діяч суто формально став правителем найбільшої в світі держави. У Вічному місті Феодосій засиджуватися не став, провів через сенат ряд наказів та й відправився неспішно додому,
- пити, їсти, милуватися танцівницями -
Дорогою він захворів на водянку і вмер, встигнувши менше з тим розподілити спадщину Великого Риму між своїми улюбленими синами: старшому (Аркадію) дістався багатий Схід, а меншому (Гонорію) - бурхливий Захід.
З тієї пори історичні шляхи двох частин колись єдиного Риму розійшлись остаточно, їх спіткали геть різні долі, за кілька століть пишна візантійська земля, просякнута наскрізь духом пихи, розніженості та лукавства, і в дещиці малій не нагадувала злиденну і малограмотну, роздерту на шмаття варварських королівств Європу з її дикими звичаями і войовничим, суворим норовом, але... Але в одному уламки римської цивілізації були абсолютно тотожні: вони зріклися римських богів. А головне: позбулися релігійної толерантності.
Рим завше з лояльністю ставився до будь-якої релігії.
В 304 році вперше від початків існування держави Діоклетіан змусив її насельників обирати між власним життям і власним богом. Костянтин, Великий імператор Великого Риму, Міланським едиктом 313 року зрівняв християнство з традиційними римськими культами. Втім поблажливості до віри й вірянина не судилося стати чеснотою світської влади. Останній імператор Великого Риму Феодосій (згодом: Великий) в 391 році оголосив жертвоприношення поза законом.
Того ж таки року Феодосій заборонив вхід до язичницьких святилищ і храмів, аби римський люд зайвий раз не витріщався на розпусну красу статуй. Невдовзі він загасив священний вічний вогонь, що понад тисячоліття жив-палав у храмі богині Вести. Весталкам - жрицям богині домашнього вогнища - сей непогамовно діяльний муж дав наостанок напучення: "Віднині можете не берегти свою цноту, я вас звільняю від цієї обітниці"... В 393 році Феодосій скасував Олімпійські ігри. Бо ж, бач, змагання не обходяться без надмірної оголеності атлетів. О! У правителя, щойно навернутого в християнство, накопичилося дуже багато справ і не було дрібниць в його заповзятій праці.
Саме при ньому зграї вірних Христу ченців приснули на всі боки і, діставшись до найвіддаленіших закутів імперії, нищили храми поганих. Імператор, а за ним і приватні особи - римська заможна знать - перестали витрачати гроші на пустощі: більше не будувались базиліки во славу безсмертним богам чи, скажімо, арени й театри - ці вмістилища гріховної нечестивості. Лазні стали вважатися непристойними. Новою нормою зробилась відмова від книг, аж до їх урочистого спалення. Ідеалом моральної досконалості зненацька утвердився аскетизм - зречення від земних радощів і відлюдництво. Тому, хто в славі й тріумфах відвіку вбачав сенс свого життя, наполегливо проповідували, що найвищу нагороду він отримає на небесах, та й то завдяки послуху і смиренності. Ті, хто з мечем у руках підкорили пів-світу, слухали про "підставити другу щоку"... Змінилася вся парадигма римськості. Дивлячись у свічадо, римлянин більше не впізнавав себе: "Хто я? Що я?".
Люди різні. Душа - дуже тонка матерія.
Щойно влада перестає толерувати різноманітність, вона неминуче наближається до кінця. Щойно держава починає лізти у особисте, вона відразу вмирає. Не важливо, скільки б часу гойдався сей державно-церковний маятник - при Феодосії Рим помер... Залишилося зафіксувати цей факт офіційно.
* * * * *
#2. Кінець історії
Рух і війна - повсякденне життя Риму. Велич Риму спокушала римських завзятців, і йшли вони у далекі чужі краї, і вели за собою доблесні легіони, і дикі чужі землі ставали часткою Риму, - дикуни скидали штани зі смердючих козячих шкір і вдягали красиві зручні одежі, змивали у лазнях бруд, пили вино та досхочу їли, веселилися на трибунах амфітеатрів, молилися яким завгодно богам - Рим подобався дикунам. Настільки, що й самі вони дуже швидко ставали римлянами.
Блиск Риму манив. І раз по раз дикі орди вдиралися до імперії, і кровожерливою жорстокістю, відвагою, переможним мечем здобували собі жаданого. Ні, не руйнації Риму, а його вимушеної прихильності. Укладалися союзні договори і новоявлені федерати поселялися в межах імперії - постачали війська в її армію, охороняли кордони... Служили Великому Риму.
Звісно, ні вірою і ні правдою - за продовольство, за грубі гроші.
Чи був це той самий омріяний Рим-світло з марень вигаданого кіношниками гладіатора?
Вже ні. Однак це ще не кінець історії. Кінець вийшов довгим, болісним, некрасивим.
При Феодосії Рим помер.
Те, що вмерло, більше не вмре. Але й жити не буде.
Рух і війна - повсякденне життя Риму. Раз по раз вдиралися до імперії дикі орди і котились безкінечними хвилями: вандали, алани, франки, алемани, готи, гуни, тервінги, гревтунги... несть числа цим страшним навалам. Варварам подобався Рим: славно повеселитися на цих обжитих, добре впорядкованих просторах, - встромити меча в живіт чоловікові на порозі його дому, зайти до оселі та пирувати за пишним його столом, злягтися з його жінкою...
Слава, багатство і місцезнаходження Арля стали його прокляттям. Хвиля за хвилею котилися орди варварів теренами могутньої колись-то держави і багато хто з цих вічних кочовиків мимохідь завітав до столиці нещасної римської Галлії, - пограбувати, перепочити та й рухатись собі далі, бо рух і війна - їхня доля, дорога - призначення їх життя...
Населення Арля скоротилося катастрофічно: всі городяни з легкістю могли вміститися на арльській арені... Це, до речі, буквально, - вцілілі у різанинах жителі збудували житла всередині амфітеатру, звели чотири башти для оборони та й жили за імпровізованими мурами, тулились зі страху один до одного, - наче отара настрашених небезпекою покірних, лякливих овець.
Те, що вмерло, довго не житиме... Наприкінці п'ятого віку Arelat - бастіон римської влади на Середземному морі, візитівка Великого Риму, галасливий торговий і фінансовий центр - перетворився на спустошену сільську місцевість... Арль не зник. Він занепав і на кілька століть перестав грати будь-яку політичну роль.
При оформленні сторінки використані репродукції картини художника П'єра Сюблейра "Святий Амвросій навертає Феодосія у християнство" та поштової листівки з гравюрою J.B. Guibert із зображенням Амфітеатру Арля у XVIII столітті.