Арль
Про Святого Генезія і терми Костянтина
Глава 6
Dura lex, sed lex... Закон суворий, але це закон. Отримавши едикт Діоклетіана, місцевий начальник негайно вдягав шати і йшов виконувати наказ. На центральній площі або ж в базиліці збиралась громада, префект всідався на підвищенні, неподалік - про всяк випадок - розташовувались солдати, нашорошений мовчав натовп, гучним, наче грім з-під хмар, голосом префект сповіщав:
- Найсвятіші імператори наказали, щоб ви принесли жертву і здійснили узливання безсмертним богам.
- О, то добра справа... - схвально відгукувався народ, люди ставали у чергу і неспішно крокували до вівтаря, урочисто плескали у жертовник трохи вина, меду чи олії та й розходилися по домівках жити своє повсякденне життя в звичних турботах і клопоті.
Аж раптом зупинилась хода... Відмова.
"Оджеж клятий вилупок", - скрегоче зубами чиновник, якийсь хлоп (чи дівча) попсував прекрасну статистику. Втім юриспруденція не терпить емоцій, - закон діє лише тоді, коли слова вимовляються правильно.
- Підкорися указам цезарів, - грізно кричить префект. - Принеси жертву богам. Як ні, загинеш.
Мовчить юнак. Мовчить громада. Тиша повисла над Форумом.
- Слухай, - зненацька добрішає державний муж. - Мені ж не потрібні довгі розмови про любов до Юпитера. Просто скажи Fortuna Imperatoris!, кинь дрібку ладану у вогонь або ж хлюпни вина в жертовник та й покінчемо з цією бодягою.
- Не можу, - відповідає юнак. - Я християнин. Я приношу жертву лише єдиному істинному Богу.
Вибухає префект: "Да я не розпитую в тебе про бога. Виконай волю імператора. Подивись, скільки людей вже це зробило".
- Ні, - твердо каже вірний Христу римлянин.
"Що ж...", - важко зітхає вірний Величному Риму римлянин, подає зумовлений знак і кілька вправних чоловіків хапають християнина і намагаються його напоумити, наставити на правильний шлях... Можуть роздерти кліщами груді. Або припекти вогнем. Або ще щось страшне вигадати... Римське правосуддя віддавна славилося винахідливістю. Коли ж хлоп (чи дівча) залишався непохитним у вірі, його (її) принародно безжально страчували.
* * * * *
Від сирійських пустель і до берегів Атлантичного океану розпростерлася римська держава, від Африки і до туманного Альбіону. І на всіх цих гігантських просторах лунає несамовитий зойк, лютують погани, катують вірних Христу - працюють мечі невтомно, стинають затяті голови - палають повсюдно вогнища - живцем, наче сміття, спалюють християн і здіймається дим у небо,
- підпирає небо стовпами, щоби не впало воно під вагою безвинних душ -
куриться фіміам диму й горілої плоті.
Сей пах, наче солодкий парфум, радує нюх Господа.
З поблажливою посмішкою дивиться Бог на страждання християнського люду. Бог втішений, задоволений... Бо звідки б у його Церкви взялись святі, якби не оці мученики?
* * * * *
#1. Про Святого Генезія
Генезій служив писарем у магістраті Арлю. Юнак мав би старанно нотувати, хто з його земляків офірував за предківським звичаєм, а хто відмовився вшанувати римських богів і виконати наказ найсвятішого імператора. Втім молодикові не кортіло слухати крики нещасних, яким на очах родини роздирають боки залізними гаками... Генезій кинув своє тростинне перо під ноги начальству та й втік. Звісно, його спіймали. Звісно, відтяли голову. І - оце так удача! - поховали на тому цвинтарі, що розташовувався за містом, вздовж Аврелієвої дороги.
Що й казати, неймовірно пофортунило Арлю. Адже безпомильний людський присуд відразу же проголосив Генезія мучеником і святим (в ті часи в питаннях канонізації обходилися без зайвої бюрократії: Vox populi - vox Dei. "Голос народу - голос божий"), і це забезпечило місту можливості для безбідного існування на всі подальші роки. Бо це римські язичники мріяли про надгробок біля великих шляхів, щоби славні їх імена бачило якомога більше подорожнього люду. У християн же геть інші уподобання. Знайти спочинок десь в церкві або біля церкви - ось заповітна думка доброго християнина. А лягти поруч з якимось офіційним святим - це взагалі верх бажань. Просто-таки ідеально.
Тож незабаром до могилки Генезія потягнулись прочани, цвинтар в Арлі перетворився на місце паломництва, для зручності богомольців на погості набудували красивих базилік, слава про Аліскамп широко розійшлася Провансом і багато знайшлось охочих упокоїтись саме тут, за землю на кладовищі платили великі гроші, зі стародавніх язичницьких саркофагів викидали зітлілі кістки, аби влягтися на вічний покій в чужу домовину,
- на багатьох тогочасних надгробках з Арлі ще й нині можна знайти написи: "Хто відкриє цей саркофаг або захоче його продати, нехай сплатить у казну міста п'ятдесят тисяч сестерціїв" -
Словом, бізнес йшов непогано. Води Рони безперервно несли човни з небіжчиками - замість пари монет для сплати послуг Харону поруч з мерцями лежали мішечки із золотом - арлезіане виловлювали з ріки ці скорботні посилки, клали покійників в розкішні (або більш доступні, але теж не дешеві) гробниці, з роками на Аліскампі накопичилось стільки прикрашених різьбленням і барельєфами саркофагів, що коли настали темні часи Середньовіччя вистачило усім: і містянам - на камінь для будівництва, і селянам - як корито для годівлі свиней, і муніципальній владі - на подарунок примхливим владарям. А коли трохи розвиднілось і темні часи посвітлішали на руйновище Аліскампу навідались професійні знавці старожитностей та відібрали усе найкраще для музейних колекцій - подивитися на саркофаги та інші артефакти поховальних обрядів можна зокрема в арльському Музеї античності.
Нині мощі Святого Генезія зберігаються в релікварії у церкві Святого Трофіма - це, до речі, ще один арльський святий (за легендою: перший єпископ Арлю).
* * * * *
Цілком зрозуміло, що між миттю, коли римського писаря обезголовили, та моментом, коли його кістки, наче дорогоцінну реліквію, помістили у церкву імені іншого християнського діяча, мало щось статися... Якесь диво.
І воно сталося.
Навіть два.
По-перше, приборкавши зовнішніх ворогів та християнських неслухів - повністю виконавши свій обов'язок владаря - 1 травня 305 року Діоклетіан добровільно (!) відмовився від абсолютної влади, титули августів і цезарів отримали з його рук досвідчені й вірні ставленики, а сам "пан і бог" відправився у Далмацію вирощувати капусту.
По-друге, відтоді, як наступник Діоклетіана - Костянтин (згодом: Великий) - уздрів у небі над Мульвійським мостом хрест з написом "Сім победіша", вже й керманич великого Риму досить поблажливо ставився до Ісуса,
про переслідування прибічників бога Христа не могло бути і мови,
Міланський едикт 313 року офіційно проголосив релігійну терпимість і свободу віросповідання в імперії - християнство зрівнялось з усіма іншими традиційними римськими культами.
* * * * *
#2. Терми Костянтина
Ратними подвигами торував свій шлях Костянтин (згодом: Великий): Germanicus Maximus ("Великий переможець Германський"), Sarmaticus Maximus ("Великий переможець Сарматський"), Gothicus Maximus ("Великий переможець Готський"), Dacicus Maximus ("Великий переможець Дакії")... Забудеться пишнота й велич тріумфів, посиплеться пилом час, порохнявою забуття вкриються старі книги, але в цих титулах перемоги будуть ясно виднітися фрагменти життя великого римського імператора і зложена з них картина. Навіть з відстані тисячоліть ми побачимо непогамовного мужа, який не засиджувався на місці, дбаючи про славу і велич Риму.
Резиденція Костянтина була в Арлі. Тут він спочивав у недовгих проміжках між походами, тут народився його син, тут очільник імперії мав намір облаштувати нову столицю... Втім після глибоких роздумів керманич Риму обрав інше місце для адміністративного центру держави,
- ближче до неспокійних східних кордонів -
на Босфорі, у занедбаному Візантії, Костянтин звів місто, рівного якому за пишністю і красою не знав тогочасних світ, в 330 році римський правитель офіційно переніс сюди столицю імперії, Новий Рим так він назвав сей розкішний град, але назва не прижилась, усі звали його містом Костянтина, отак і увійшло воно навіки в історію: Константинополь (нині: Стамбул).
При Костянтині Арль пережив свою "Золоту добу". В 313 році сюди перенесли з Остії монетний двір. Тоді ж чи то перебудували, чи то збудували новий міст через Рону, а також звели лазні - настільки великі, що при розкопках спочатку їх прийняли за палац - це всесвітньо відомі сьогодні Thermes de Constantin: Терми Костянтина.
В тексті використана адаптована до змісту цитата від класика (Лесі Українки). При оформленні сторінки використані фото roba66, Lifael68 та AWe63.