Арль
Діоклетіан та чотири його едикти
Глава 5
Перша людина, яка достеменно потрапила в рай - це злодій.
В день страти Ісуса він висів розіп'ятий поруч з месією, і, як запевнив його Син Божий: "Сьогодні же будеш зі мною в Раю", - тож можна не сумніватися: відмучившись на хресті, злетіла в повітря душа Дисмаса, понеслася вверх в передчутті вічного спокою, і стражі небесні відкрили ворота перед колишнім розбійником, а янголи заспівали радісні привітальні пісні.
Втім пересічному римському громадянину такий шлях до небес був недоступний.
Закон забороняв страчувати римлянина на хресті.
Відтяти голову - будь ласочка. Розіп'яти - ні-ні... Саме тому апостол Петро за свої неспростовні злочини опинився врешті решт на хресті, а подільника його Павла обезголовили... Сталося це в один день, звинуватили чоловіків в підпалі столиці Риму,
- саме так! -
зародившись в глухому провінційному закуті, ота гидота, яку народ називав християнами, вже в І столітті нашої ери дісталася до Вічного міста:
... найшкідливіше марновірство, таким чином на мить придушене, знову спалахнуло не лише в Юдеї, першоджерелі зла, але навіть у Римі, де все огидне й ганебне з усіх куточків світу знаходить свій центр і стає популярним...
Цей уривок з "Анналів" Тацита свідчить про гнів і душевний біль, з якими тогочасні римські розумники спостерігали за тим, що коїться з їхньою Батьківщиною. Вочевидь римлянам не подобалось, як кошлатобороді зайди голосно, не таючись, висловлюють відразу до вірувань їх предків, як чужинськими брехливими оповідками задурюють голови люду імперії, як раз по раз знаходять собі прибічників і чимало вже їх розплодилося, - тих, хто не дотримується здавна заведених ритуалів, хто з блюзнірством ставиться до святинь, хто не приносить офіри богам та й взагалі не обожнює імператора.
Однак - "Покарання нема без закону".
Nulla poena sine lege - фундаментальний принцип римського права. А в Римі не існувало закону, який би засуджував християн.
Тому вірних Ісусу Христу без усяких законів побивали камінням натовпи і відправляли на смерть римські правителі: стинали голови, саджали на палі, використовували, як смолоскипи, згодовували заради розваги на аренах голодним звірям... Втім усі ці погроми, всі жахи вигадливих страт не вибивались зі звичної щоденної практики, переслідування християн було лишень примхою імператорів да присудом окремих провінційних чиновників, кривавим виставам не вистачало грандіозності і розмаху, - аби досягти висот істинної трагедії, дійство мало набути масштабу й моторошної невідворотності, - при Діоклетіані та дружку його Гаї Галерії необхідних висот досягли.
* * * * *
#1. Рятівник Вітчизни
Відтоді, як розіп'яли Христа, пишним квітом розквітла гілка християнської віри, - розцвіла, аби страшні народити Риму плоди.
В третьому столітті нашої ери наймогутніша в світі держава опинилась над прірвою, біди й нещастя нещадно захитали імперію: нашестя варварів, спалахи епідемій, знецінення грошей, ідей... боги відвернулись від Риму; щоби повернути їх милостиву прихильність Децій велів усім (звісно, окрім юдеїв) принести жертви римським богам в присутності магістрату та отримати відповідний сертифікат (libellus), писаний на папірусі.
Хто відмовлявся - смерть.
Це був перший випадок, коли римська держава змушувала людину обирати між своєю релігією та життям. Невідомо скільки люду в ті лихолітні часи відпало від віри, а скільки молитвою в ім'я Ісуса Христа вітало свою кончину - мабуть, рахунок жертв мав би обчислюватися тисячами - на щастя, едикт Деція діяв лише півтора роки: ще не встигла державна машина, як слід, розігнатися, а чужоземний воїн вже наколював імператора на вістря свого списа... Геренній Етруск, що правив Римом разом із Децієм, склав голову у тій же ганебно програній битві. Армія гукнула наступного імператора, але не вляглася навіть луна, як і цей здох від чуми... То був жах. Термін правління римських керманичів вимірювався місяцями. Рим конав. Нарешті шати рятівника Вітчизни натяг на себе Діокл.
Іллірієць Діокл, син писаря-вільновідпущеника, онук раба: розпочинав він простим солдатом, згодом командував елітною кавалерією - в 285 році військо проголосило його імператором і після битви при Марзі вже не залишилося нікого, хто оспорював би це право. Діокл став Діоклетіаном, великим правителем великого Риму, - розділивши імперію на частини і призначивши цезарів-співправителів, ні з ким не ділив сей чоловік владу, - в усьому чинив, як беззаперечний володар світу, саме він наказав, аби люди в його присутності ставали навколішки і звертались до нього dominus et deus - "пан і бог".
Діоклетіан реорганізував систему державного управління, навів у країні лад, вгамував зовнішніх і внутрішніх ворогів, - залишилося розібратися з християнами. Ні, владар Риму не збирався боротися з послідовниками Христа, він вирішив викорінити це зло назавжди й дощенту.
* * * * *
#2. Чотири едикти
В серйозній справі мудрий муж не стане покладатися на свавілля та брутальну самодіяльність запопадливих кар'єристів; правосуддя, закон, встановлене правило - ось, що забезпечує стабільність і порядок в суспільстві.
Але самих тільки слів замало.
В перші роки свого правління Діоклетіан очистив армію від християн та оточив себе клікою вірних соратників - публічних противників християнства. Велич і слава Риму рухала діяннями імператора: "самі безсмертні боги будуть схвалювати римське ім'я... якщо ми подбаємо про те, щоб усі, хто підлягає нашому правлінню, повністю вели благочестиве, релігійне, мирне та цнотливе життя". Доглядач давніх звичаїв, Діоклетіан наситив богів, наповнивши вщерть жертовники. Храми, статуї, щедрі офіри... о! тепер усі в імперії розуміли, яка сила полягає в богах, коли їм із щирим завзяттям поклоняється владар.
Ті ж, хто відкинув римську традицію на користь власного зіпсованого віровчення, взнали тверду волю правителя: в Єгипті Діоклетіан без вагань відправив маніхеїв на смерть, велівши спалити їх вожаків на вогні, а майно конфіскувати до імператорської скарбниці.
Чорний дим, пах горілої плоті, страшні крики нещасних, живцем спалених у багатті... багатьох сей трапунок напоумив, наставив на правильний шлях... багатьох, але не всіх. Християни не вгамувалися.
І Діоклетіан рішуче взявся за діло.
В лютому 303 року імператор заборонив вірним Христу збиратися для одправлення безбожних своїх ритуалів і наказав знищити їхні священні писання, літургійні книги та місця, де ці впертюхи чинять обряди. За першим едиктом невдовзі послідував другий: арештувати християнських священників та єпископів. І понеслось... Вже за пів-року в'язниці набили оцим преподобним людом так, що звичайних злочинців довелось випускати.
Тоді
- напередодні двадцятої річниці свого правління -
Діоклетіан видає третій едикт: амністія!
Всього-то і треба, що відступити від віри та принести жертви богам... хіба це надто багато?
- ось вона підлота всіх деспотій, коли ницість маскується під милостивість та великодушність -
В 304 році четвертий едикт всесильного владаря поширив підступну вимогу на кожного жителя найбільшої в світі держави: кожний мешканець Риму, незалежно від статків і статусу, мав публічно офірувати за римським звичаєм.
І змішалося море з небом, - море крові зі світлом небес.
При оформленні сторінки використані репродукція картини художника Яна Снеллінка "Розп'яття з двома розбійниками", а також чиєсь фото.