Арль
Про Аліскамп і римських богів
Глава 4
Греки знали, а римляни через них дуже добре засвоїли: десь на краю землі, в царстві Аїда, окрім луків біля ріки забуття, де безцільно тиняються душі померлих, є й інша місцина. Там квітне вічна весна, немає ані холоду, ані страждань, ані хвороб, відправляючись у потойбіччя, саме там опиняються душі праведників та героїв - слухають музику, бенкетують і не мають жодних турбот - зветься це місце Елісіум,
- нашою мовою: Єлісейські поля -
а окситанською, тобто звульгаризованою латиною: Alyscamps.
І, поскільки в Арлі героїв не бракувало (адже волею Цезаря місто та його околиці призначили для поселення ветеранів VI "Залізного" легіону), рано чи пізно тут мав би з'явитися свій Аліскамп,
і, ясна річ, він з'явився.
За всіма ознаками цей Елісій нагадував типовий римський некрополь: кам'яні стели з висіченими написами, мавзолеї... власно кажучи, це й був римський некрополь, один з п'яти міських цвинтарів, що розташовувався вздовж Аврелієвої дороги, бо,
- слід зауважити -
відтоді як ціною в дюжину кораблів Арль здобув прихильність імператорів Риму, він швидко розрісся, в першому столітті нашої ери - це бучне й велелюдне місто, Арена Арлю, збудована за наказом Доміціана, вміщала двадцять тисяч людей,
і,
як влучно зазначив автор у попередньому тексті,
той галасливий натовп, що спостерігав за жорстоким видовищем, - це ж все потенційні небіжчики.
Адже життя бентежне: сьогодні ти на трибунах, вказуєш пальцем вниз, визначаючи долю переможеного гладіатора, що розпростерся скривавлений на пісочку арени, а завтра вже сам лежиш бездиханним трупом і родичі думають, куди ж його, трясця, діти? І добре, якщо ти фігура в суспільстві мізерна, то поклали тіло твоє в яму на цвинтарі в Трінкетаї, зарили та й годі, вистачить з тебе клопоту... А ну, як ти людина заслужена? Ветеран-легіонер або громадянин із статками. О! Тоді до твоєї персони треба віднестися відповідно - спалити, запхати твій попіл в урну з мармуру і поховати на найпрестижнішому некрополі міста, який розташувався вздовж via Aurelia,
- дороги, що веде до Італії -
і не будь-де, а в перших рядах, щоби кожний подорожній міг прочитати на твоєму надгробному обеліску: тут спочиває Луцій Валерій, син Луція, з триби Терентіна, на прізвисько Руф; ветеран VI Переможного легіону; прожив 60 років; H.S.E. (Hic Situs Est) - "Тут він лежить".
* * * * *
Для любих моїх читачів - тих, що збираються навідатись в Арль і прогулятись об'єктом всесвітньої культурної спадщини Аліскамп - маю дуже важливе уточнення: нічого автентичного від римських язичників у некрополі не збереглось. Неоковирні, порослі мохом кам'яні саркофаги, руїни каплиць - усе це надбання пізніших часів, змінивших Римську імперію невпізнанно.
* * * * *
#1. Милість богів
Рим - унікальне явище. Під час підкорення Галлії Цезар вирізав більше мільйона місцевих насельників, а діти й онуки тих, хто вижив у цій різанині, мріяли стати римськими громадянами. Від Африки і до туманного Альбіону, від Атлантики і аж сирійських пустель розляглась-розпростерлася римська держава - для управління цією гігантською територією вистачало буквально декількох сотень чиновників. Правителі Риму не переймались нічим, окрім власної слави, і взагалі не опікувалися економікою, а Рим процвітав, населення множилося, з Єгипту, Тунісу, Сицилії кораблями відвантажувалося зерно і чи не вмить оті незліченні тонни зжирала столиця,
- хліб роздавався безкоштовно, а подеколи і вино, і м'ясо свинини, і навіть оливкова олія -
ба більше: кожний cives (повноправний громадянин Риму) мав можливість отримати гідне видовище в подарунок від імператора... І що дорожче, що екзотичніше, що вигадливіше виходило шоу, тим гучніше славили ім'я римського владаря:
Доміціан влаштував бої між гладіаторами та жінками... О!
Траян провів незабутні ігри, на яких відбулось 5000 боїв... О-о!
Коммод вийшов на арену в леопардовій шкурі і заколов двох слонів, шість бегемотів і безліч тигрів та левів... О-о-о!
І ревіли від шалу трибуни, і підносилась велич Риму, гриміла неперевершена у віках грізна його слава, а коли в Імперії йшло щось не так, усім було зрозуміло: боги гніваються.
Храми, жерці, щедрі офіри, - язичницький Рим прекрасно врегулював свої відносини із богами. Божества супроводжували римлянина в будь-яких справах і обставинах повсякдення, з кожним завоюванням кількість надприродних істот тільки збільшувалась, адже Рим без проблем включав чужих богів до свого пантеону, - владарям наймогутнішої в світі держави було взагалі байдуже молишся ти Юпітеру, Ізіді або ж Кібелі... Головне шануй і звеличуй ім'я Риму, дотримуйся встановлених правил та ритуалів, - як то кажуть, тримай стрій - і будеш захищений, ситий та розвеселений,
- отака от політика -
в результаті якої по ходу багатовікової експансії на римських теренах розплодилась ціла орава нових небожителів, стародавні та новонабуті боги оточували римлянина скрізь, приймали різні, подеколи дивні образи, тож не дивно, що при Октавіані з'явився черговий новий бог в образі імператора, Август вмить став улюбленцем Риму: храми, жерці, дари, поклоніння... От тільки євреї, придумали собі Сина Божого і не хочуть визнавати нікого, окрім свого Бога єдиного.
А це ж, прошу пана, не якийсь там невинний вибрик.
Це бунт, це заперечення божої сутності імператора... Питання часу, коли римські боги мали б розгніватися на це неподобство.
* * * * *
#2. Гнів богів
Християнство, наче пошесть, ширилося імперією. От і в Арлі з'явився проповідник Євангелія, якийсь Трофім, перший арльський єпископ... Римські традиції, звичаї - все піддавалось сумніву. Навіть небіжчиків перестали урочисто спалювати у багатті, а, наче варварів, клали в труну - у кам'яні саркофаги - отака от виникла мода. З місця шани героїв і тризн Некрополь перетворився на транзитну станцію для вознесіння у небо. Сором! Ганьба! Куди котиться сей непутящий світ? В яку прірву?
Врешті решт терпець римських богів урвався.
В третьому столітті нашої ери імперію струсонула системна криза. Непереможний Рим пізнав, що таке жах поразки. У 251 році в битві при Абриті невкротимі скіфські та готські воїни погромили прославлене римське військо. Від рук дикунів загинули обидва тодішніх владарі - імператори Децій та Геренній Етруск - подія нечувана, такого в історії Риму ще не було ніколи. В 260 році в битві при Едесі перси взяли в полон імператора Валеріана. Керманич Імперії слугував підніжкою для ніг шахиншаха Шапура І, - всякий раз, коли перський правитель надумував всістися на коня, римлянин ставав рачки...
Нещасний бранець пропонував жорстокосердому персу будь-які гроші заради викупу - той лишень реготав. А коли Шапуру набридли оці веселощі, він велів влити в горлянку невільника розплавлене золото, здерти шкіру, набити соломою чучело і виставив в храмі, - за іншим свідоцтвом, Валеріана спалили та поховали.
Вочевидь боги розгнівалися на Рим.
Причину їх невдоволення римські владарі знайшли швидко - християни. Не гаючи часу, державні мужі взялись вирішувати проблему - гоніння на віруючих в Ісуса Христа почались.
При оформленні сторінки використані репродукція картини художника Генрі Мартіна "Безтурботність", а також фото Mr. Underhill та Mbzt.