Варто відвідати
Французька країна басків
Лапурді
Лапурді - для французів Labourd - одна з трьох історичних частин Північної країни басків, велелюдна, квітуча, вузькою смугою вона огинає Біскайську затоку, в силу певних геологічних обставин океан коло її берегів безупинно породжує буруни і на радість численним серферам день у день, шумно пінячись, з люттю кидає грізні вали на скелі.
Лапурді славиться пляжами.
Біарріц - тутешній пляжний фронтмен: ще нещодавно вбоге селище на верескових пустках, в дев'ятнадцятому столітті зусиллями вінценосних орударів його перетворено на курорт абсолютного шику. І донині тут купчиться вельми зіркова публіка. Та й масовий відпочивальник не нехтує будь-якою нагодою приїхати саме сюди і набути засмаги під пекучим південним сонцем.
Тож якщо перед вами постало питання, що вабного в цих краях і що перш за все варто відвідати у Французькій країні басків, то моя відповідь отака: Біарріц, усі шість його пляжів, десять чи більше гольф-клубів, два десятки шкіл серфінгу, казино, ресторани... І приготуйтеся до нескінчених розмов: "Про ту саму хвилю". І до вражаючих видів, які відкриваються зі Скелі Діви Марії та маяка - на величний і приголомшливий, веселий, розбурханий, смиренний, захопливий океан - неосяжну і незбагнену стихію.
* * * * *
Біарріц знаходиться на межі.
Саме тут природа накреслила незриму, але цілком очевидну лінію. Тож якщо ви зранку встигнете орендувати шезлонг, скажімо, на Grande Plage, всядетесь на нього обличчям до океану, то з одного вашого боку далеко на північ, кілометрів на двісті простягнеться царина піску,
- низинне, рівне, наче стільниця, облямоване лісом і дюнами, узбережжя департаменту Ланди -
а з іншого боку, ліворуч, опиниться скеляста, пінена бурунами Країна Басків.
Її береги порізані живописними бухтами, майже в кожній заточині вмостилось якесь живописне селище, - в давні давна порт китобоїв та рибарів, за сумісництвом гніздо відчайдушних корсарів... Нині усі ці містечка змінили профіль і спеціалізуються на туристах, досить вдало торгуючи історією, легендами, смачною їжею, вишуканим питвом, океаном, хвилями, щедрим сонцем. Серед достойників виділимо Сен-Жан-де-Люз та Андай, не кажучи вже про Байонну, ворота до Pays basque français, самопроголошену столицю шоколаду...
Але, якщо вже зовсім відверто, не в шоколадній столиці Лапурді черпає свою безперечну чарівність, а в маленьких містечках, якими на деякій відстані від океану буквально всіяна територія регіону. Еноа, Камбо-ле-Бен, Еспелетт, - ось далеко неповний їх перелік. А ось посилання на текст, в якому мною описані деякі їхні зваби.
* * * * *
Нижня Наварра
Сен-Жан-П'є-де-Пор... Остання зупинка паломників на шляху до Сантьяго-де-Компостела. Бруковані вулички, міст, кам'яниці рожевого та сірого сланцю, живописні фасади будинків лапурдійської архітектури, балки й віконниці винно-червоного кольору (точніше: sang de bœuf - кольору бичачої крові), напис над дверима пекарні з цінами на пшеницю у 1789 році,
- дуже дорого -
Готична церква, цитадель, стіна для гри у пелоту...
Виглядає, як фаворит у місцевому списку "Варто відвідати".
* * * * *
Субероа
Субероа - французькою Soule - найвіддаленіша від океану, найменша за територією, малонаселена, дика, глуха, типова баскська земля. Тут все просто: гори, вівці, овечий сир. В списку Варто відвідати: прочерк.
При оформленні сторінки використані репродукція картини "Гранд-пляж в Біаріцці" Жаклін Марваль, а також фото Pierre Carton і Soule Xiberoa.
Примітка
1789 / LE FROMENT A VALU 58₶ 10s / LE METURE 32₶ / LE SEIGLE 32₶ / LE MILLET 30₶ - ось цей напис на кам'яній перемичці над входом в стародавню пекарню. Тобто нашою мовою: 1789 рік. Пшениця - 58 ліврів 10 соль... (за саку, місцеву одиницю об'єму)... Суміш пшениці і жита - 32 ліври. За жито - 32 ліври. За просо - 30 ліврів.
І от уявіть: в Парижі народ штурмує Бастилію, - революція, кров, весело. А в Піренеях голод. Страшний голод. Неврожай, ціни на хліб втричі вищі за звичайні... хліб на вагу золота. Скрута, розпач, діти всихають від недоїдання. І десь у Басконії,
- власно кажучи, саме тут, в глухому гірському селищі Сен-Жан-П'є-де-Пор, на Rue de la Citadelle, 41 -
трудар-хлібопека виходить на рідний поріг, дивиться вправо, вліво - вулиця, наче вимерла. І чоловік розуміє ніхто до нього сьогодні не прийде... Бо нужда, бо у людей не залишилось засобів до існування... І пекар вирішує: "Я закарбує це в камені, аби онуки мої пам'ятали про біду 1789 року. Щоби знали, що таке справжнє лихо". (повернутися ⬆)