Берегиня
Художник Наталія Кохаль
... існують люди, містична функція котрих полягає в охороні власного міста. І вони це відчувають. І не виїжджають в еміграцію, тому що якимось п’ятим почуттям знають, що їхнє місце — вдома; саме тут вони по-справжньому потрібні. І якщо вони поїдуть, за їхньої відсутності станеться якесь лихо...

Ранкову тишу роздерло вибухами на клоччя і кровавий відблиск пожеж освітив місто на семи пагорбах, - палала ніч, корчилася у полум'ї, і стогнало, мов поранений звір, місто; пручалося скривавлене місто; і був день перший. Даремно до байдужих небес тягнула руки Оранта зі стін Святої Софії, дарма шепотіла молитви, бо безмовними залишилися небеса, лише сипали бомбами та ракетами, перетворюючи місто у пекло.
Горів день, палав день, колонами нескінченно перло залізо, і десь у бункері потирав руки страшний озлоблений карла, навіжений цар московитів. Безбарвні вуста кривив у гадючій посмішці, і сміявся, і реготав плішивий володар всесвіту, бо знав: немає у світі сили, яка б спинила його орду... він помилився: є! Вставали пліч-о-пліч захисники та захисниці, і горіло залізо, плавилося залізо, і з люттю та подивом бункерний людожер спостерігав якими гостинцями зустрічає його місто: вже тоді він зрозумів, прийде час і візьмуть його за карк, - мов шолудивого пса, візьмуть його за карк і з відчуттям втіхи віддадуть на ганебну смерть.
Тепер про Берегиню.
Радили, звали, вмовляли: "Тікай", - Наталія не поїхала. І що? Та нічого. Встояло місто на семи пагорбах, палко і дзвінко б'ється серце країни, - ще, звісно, хильнемо до дна повний ківш лиха, - але все у світі проходить, пройде і це...
Жовто-блакитне


Вродили вишні в Україні
Віття, що схилилося долу, стріляні гільзи, каска наповнена ягодами... страшна картина, звучить, як реквієм.

Ой, у лузі...


Квіти перемоги


На цьому - все.