Книга спогадів
Ілюстровано Анною Катаян

Місто без ріки, як людина без душі. Широкої душі був колись Харків, широко розливалась повенями однойменна з ним річка, майже повністю затоплювала Поділ, і сипало сонце жаркими променями, і буяла весна молодою невгамовною силою, зеленою осокою вкривалися береги Харкова, і тинялись великі рибини в глибинах його вод,

- о, яких коропів ловили колись у річці! -

я міг би показати їх точний розмір, якби б мені вистачало розмаху рук... рибу вантажили на вози і везли на рибний ринок, - він розташовувався неподалік; там, де зупиняється нині трамвай, що слідує від залізничного вокзалу на Москалівку. "Рибний майдан", - оголошує голос в динаміку, і з подивом дивляться пасажири в вікно,

довкола пустир, порослий щирицею і бур'яном... ніщо не нагадує про товкотнечу бувшого тут торжища: не стало риби у Харкові, замурували ріку в бетон, замість рибного ярмарку пустище, - місце для вигулу песиків, локація для прогулянок з друзями...

Бо хто ж, як не песик, скрасить нудьгу самотності?

Песик - найкращий друг.

Раніше дерева були вище, трава зеленіше, калюжі глибше... Саме тоді, тобто раніше, поруч із Рибним ринком торгували сіном. Адже ще з тієї пори, коли спритні осадчі привели в Слобожанський край поселенців з Правобережжя, Харків був полковим центром, - спочатку Харківського слобідського козацького полку, потім гусарського, потім 4-го полку уланів. Але як не реформуй, як не перейменовуй кінноту, вона завше буде потребувати фураж.

Тож кожного божого літа ще досвіт висловусі дядьки у свитках запрягали у гарби свої худі, байдужі до всього шкапини і прямували у слобожанську столицю. Рипіли вози, тягнулись вози, усі шляхи були забиті возами... Сіно везли звідусіль: з хуторів і стародавніх українських осадів; з сел великоруських, де, як відомо, немає жодного, хто не був би хворий на сифіліс.

Бо ж в літературних трудах своїх якось повідомляв один місцевий дослідник, що пранці надзвичайно поширені в селах над річкою Удою, - в минулому військових поселеннях під орудою державного експериментатора Аракчеєва, де в прагненні скоротити витрати із казни служивих зводили зі світу не тільки муштрою, а ще й сільською тяжкою працею. Втім генерал не мав повного успіху в своїх експериментах і виплекав у селищах тільки один бік військової доблести, а саме венеричні хвороби.

... Однак повернімося на Поділ. Висловусі дядьки добирались до місця торгу, випрягали коней, і йшли базаром, аби прицінитися. Не більше, ніж за годину якимось дивовижним чином ноги самі приводили їх у заклади, де безкраїми рядами стояли пляшки з горілкою, де весело й шумно гомоніло людство, де в розмовах, піснях, сварках і бійках проводила безжурний вечірній час ярмаркова спільнота, а ночами хропіли під возами зморені дядьки,

- чи навіть не під возами, а просто де впали -

і, мабуть, чимало повчальних притч міг би повідати нам Поділ, як топли в його калюжах налигані до півсмерті селяни,

але історія пішла іншим шляхом: людина винайшла двигун внутрішнього згоряння, Харків обзавівся таксомоторами і асфальтом,

тож коли ми оселилися на Подолі, калюжі, звісно, нікуди не зникли,

однак і з колишніми вже не йшли ні в яке порівняння,

одже я,

себто мій ліричний герой,

човгав по незрівнянним калюжам в очікуванні письменницького натхнення,

увесь той район схожено мною (ним) від Стрілки і аж до центра, яким він вважав паб "Стіна", що на Римарській, якої б думки не дотримувалися з цього приводу інші містяни.