Академіст
Художник Володимир Орловський

Після панахиди тіло померлого перенесли в церкву. Куди сягнув прогрес телеграфними проводами, блискавкою телеграм полетіла страшна звістка, де дрімала ведмежекута неторкана старовина з вуст у вуста передавалась новина. І завмерла Україна. Примовкла, ошелешена горем. На довгу страшну мить.

Вже за мить все зрушило з місця. В'язали чорні стрічки на рукава пальт чоловіки і йшли прощатися з великим поетом. Микешин, Верещагін, Жемчужников, Дмитрієв, Ейснер малювали покійника у труні, скульптор Клодт зняв з небіжчика посмертну гіпсову маску.

28 лютого Шевченка поховали на Смоленському кладовищі у Петербурзі. Було безліч народу: художники, письменники, вчені, - уся, так би мовити, петербурзька творча інтелігенція... Можливо, і наш герой разом з усіма човгав десь у хвості процесії,

- того ми не знаємо -

адже в траурні ті дні для численних мемуаристів Володимир Донатович був фігурою незначною і геть непомітною,

ще не набув достатньої слави, аби бути згаданим,

так само, як і за п'ятдесят вісім днів, коли Кобзаря викопали з могили і понесли на руках на вокзал, ми можемо лише припустити, що Орловський спостерігав за процесом тільки здаля, бо хто б його допустив до домовини?

Одже останки Шевченка на Миколаївському вокзалі завантажили у вагон і повезли в Москву, потім до Києва. Там ікону української поезії чекав бурхливий натовп ентузіастів. Студенти Університету Святого Володимира випрягли коней з воза і штовхали його самотужки.

Гучні промови і преса.

Була навіть думка поховати Кобзаря у Києві... Але врешті решт дослухалися до побажання самого Шевченка, - на Чернечій горі біля Канева знайшов собі спокій Тарас Григорович,

- як не ім'я та душа його, то хоча би тлінне вмируще тіло, -

пророчі ж рими поета поринули у безсмертя,

та й прозою висловлені слова творили справжні дива: з шевченківською рекомендацією ступив Орловський на поріг мистецької Академії і всупереч усіх правил (адже термін вступних екзаменів давно вже минув) в грудні 1861 року опинився за її порогом,

без іспитів та випробувань,

акурат в класі голів,

які і почав замальовувати зі старанністю нефіта.

Наставником Орловського в Академії став професор живопису Боголюбов. В дні, коли квітне весна юності, когось росяними стежками веде до чорнобрових дівчат запал молодого серця, Олексій же Петрович взнав безкінечну муштру та суворий регламент Морського кадетського корпусу; в швидкоплинні роки молодості гойдали його хвилі усяких морів; коли ж попереду замаячила зрілість, примхливі вітри прибили Боголюбова до берегів невських,

з якогось дива офіцер опинився в стінах художньої Академії,

наче румпель, навчився впевнено тримати в руці пензля,

і по закінченню закладу став художником Головного морського штабу, де й трудився, невтомно змальовуючи ефектні, дещо гіпертрофовані перемоги флоту російського, багато мандрував, супроводжував у поїздці країною великого князя, - майбутнього царя Олександра III - що згодом чимало допомогло Олексію Петровичу у кар'єрі: після повернення з мандрів він став академіком... тож кращого педагога початківцю Орловському годі було і шукати,

мало того, що Богомазов добре знав ремесло і навчив свого учня багатьом премудрощам, так ще й склав Володимиру важливу протекцію:

саме завдяки рекомендації Боголюбова молодий Орловський потрапив до маєтку князів Воронцових в Алупці,

де з травня до жовтня 1864 року мав хліб-сіль господині, ба більше, ще й безцінну пораду Марії Василівни: "Виконуючи етюди, слід звертати увагу не на деталі, а отримувати загальний настрій, враження, яке справляє місцевість на живописця, ловити мить...".