Перше побачення
Оксана Олегівна – вродлива й дотепна пані, скромна, неговірка, велика розумниця. Походила вона з професорської родини, в школі була відмінницею, університет закінчила з червоним дипломом, нині працювала редакторкою в дитячому видавництві, стоси паперів громадилися перед нею, зранку до вечора вона сумлінно читала про принцес та драконів, часом нудьгуючи,
- от і все про роботу –
Що ж до особистого, то мусимо визнати: краса та дівоча її свіжість мимохіть принаджували іншу стать, раз по раз Оксана Олегівна ловила на собі зацікавлені досить відверті погляди, потерті життям колеги – жевжики в піджаках, притрушених щедро лупою, – не втрачали нагоди полоскотати їй слух компліментом,
Хоча, і це треба сказати з усією можливою однозначністю, в недовгій кар’єрі редакторки не було жодного випадку, який би заплямував бездоганну її репутацію.
Цнота Оксани Олегівни чекала на приїзд кінного лицаря.
У крилатих своїх фантазіях вона уявляла, як віддасть сей скарб в чиїсь добрі руки, проте усі претенденти на серце дівчини якось непомітно відсіялися, високі критерії стали нездоланою перешкодою, в свої двадцять дев’ять Оксана залишалася незаміжньою, цією зимою усе частіше вона відчувала самотність, і тільки-но настала весна без зволікань з усіх своїх одяганок вибрала найліпше вбрання і відправилися на пошуки жіночого щастя.
Цей шлях привів Оксану Олегівну на площу Свободи. На розі Сумської та Незалежності вона побачила чоловіка. Можливо, редакторка занадто довго вдивлялася в його обличчя, або ж прекрасні її очі випромінювали магічне світло і мали неабияку вабну силу… Як би там не було, сей високий і статний широкоплечий красень застиг на місці під її поглядом, мов пам’ятник античному богу, який сьорбнув з ріки забуття і тепер силкується щось пригадати. Між тим місто неначе завмерло, усі звуки стихли, і в урочистій тиші ніби нізвідки полилася дивовижно красива музика, ніжними голосами повели мелодію скрипки, їх спів підхопили віолончелі, поважно рохкав тромбон, аж раптом античний бог ожив, засліпив все довкола сліпучою посмішкою і за мить Оксана Олегівна опинилася в його обіймах.
Ба більше, відчула на лівій щоці цмок смаковитого поцілунку.
- Привіт, - радісно вигукнув незнайомець. – Давно не бачились.
- Вибачте, не пізнаю… - ошелешила від несподіванки жінка.
- Це ж я, Антон, минулого року ми разом з тобою бомбанули банкомат на Римарській.
Оксана відсахнулася від молодика.
- Ні, ні! Сталася помилка. Я вас не знаю.
- Та ну, Ганя, - чоловік глянув на неї з м’яким докором. - Не придурюйся.
- Облиште мене, а то я покличу поліцію.
З рішучого, хоча й дещо знервованого тону, яким це було оголошено, будь-хто мав би в мент зрозуміти, що дівчина налаштована вкрай серйозно і якщо не припинити сей недолугий раут, то станеться вельми гучний скандал. Проте на Антона її слова не справили жодного враження.
- Ну от, - з явно імітованим розпачем засмутився він. - Я тобі довірився, а ти хочеш здати мене лягавим.
- Нічого я не хочу, - зніяковіла Оксана. - Давайте просто розійдемося…
В очах хлопця заграли бісики.
- Аби розійтися, ми повинні були б зійтися… Але ж я не можу будувати відносини з першою зустрічною. Для початку нам треба краще пізнати один одного. Сходити на побачення в якийсь заклад, де багато людей. Вести цікаві розмови, помалу-потроху відкрити свою душу, там же ж стільки всього напхано… Потім декілька тижнів присвятити походам: вернісажі, театри, кіно. Без квітів, ясна річ, не обійдеться. Які, до речі, ти любиш квіти?
- Крокуси, - вирвалось мимохіть.
- Хвилинку... - хлопець зник і за мить з’явився з букетом крокусів. – То, може, вип’ємо кави?
Оксана щиро всміхнулася і вони пішли разом вздовж головної вулиці міста. Цей шлях привів їх в кав’ярню… потім в театр і кіно… потім у ліжко… Влітку весело й гучно молодята відгуляли весілля… Антон, до речі, виявився Антоном Сергійовичем, начальником департаменту в одному з крупних приватних банків. Виключно задля жарту в мить знайомства з Оксаною він натяг машкару гангстера - отаке у людини специфічне почуття гумору, отакий Антон витівник.