Буяла весна
Одним вечором,
В час, коли на небі загоряються перші зорі,
Наш герой вийшов із дому та відправився на прогулянку.
Духмяна і радісна шаленіла в місті весна, і, якби б той чоловік був поетом, то постали б перед ним кришталево-прозорі образи, і довго стояв би він на мосту через річку Лопань, натхненно складав би вірш або ж мовчки дивився, як мутні води клекочуть і б’ються о парапети, і, скипаючи піною, тікають в невідому далечінь.
Однак поетом той чоловік не був, рими не накинулись на нього, мов скажені собаки, не терзали, не рвали безжально серце… Та й слово «клекочуть» відносно до Лопані могло з’явитися хіба що в уяві невиправного романтика... Тож наш герой без особливої зацікавленості глянув на тихий ледь помітний рух течії, і пішов собі далі.
Припускаю, безладний маршрут, несповідимий, як шлях Господній, привів того перехожого на Поділ, однак за це не поручуся, бо ж темно, хоч в око стрель, геть нічого не видко.
Достовірно одне: вечір перетворився на ніч.
І буяла, цвіла весна тією ніччю у Харкові, пашіла бузковими ароматами, і плив над землею солодкий п’янкий дух, зводив людей з розуму, наповнював атмосферу передчуттям любові.
З темряви до вух чоловіка раз по раз доносилося чиєсь шепотіння, тихі смішки та здавлені зойки. То в харківських закутах хвацькі молодики м’яли персі рум’яним дівчатам.
І щезали, вивітрювались табу,
Хрипко сопли дівулі і з юною невдаваною жагою цілували в вуста випадкових своїх кавалерів,
- сьогодні одних, завтра інших -
О! багато голів замутили в ту ніч любощі, чимало людських душ розбурхав пахкий бузок.
Однак чоловіку, якого наша фантазія відправила на прогулянку, нежить заклала ніс, тож він не піддався бузковим чарам, - хміль поезії не вирував в грудях, жодна лупата згуба не запалила в серці його жар, до весняного неспокою і сум’яття наш герой залишився повністю індиферентним, - за півгодини він повернувся додому, ліг в ліжко і вмить заснув.