Київ
#1. Золотий дощ
Москва пихата; у Пітера манія величі, а Київ – веселий, дзвінкий: веселими літами міряє він свої дзвінкі незлічені тисячоліття. Колись їхали по Дніпру на лодіях три брати і сестра їхня Либідь, зочили незбагненні ці краєвиди і поставили на пагорбах місто, з тих стародавніх пір і стоїть на фоні безжурних небес Київ, височіє над сакральною українською рікою: взимку сніги замітають його здоровезними кучугурами, веснами ніжно-білим квітнуть яблуневі сади і пливуть понад землею їх тонкі п’янкі аромати, осінню облітають дерева і, здається, то не листя сиплеться долу, а йде золотий дощ, суцільним золотом тоді вистелені асфальти, і стоїть на київських вулицях світлий замріяний сум.
Корпоративні башти
Обабіч ріки широко, вільно розкинувся Київ.
Оце так було: з кручі над берегом відкривалося справжнє безмір’я; скільки оком скинеш: сади, ліси. Зараз – геть інша картина; велетенські скляні вежі поцілили у піднебесся; і, мов здуріле, сяє у небесній блакиті сонце, відблискує на склі хмарочосів золотом; в одурілих від золота кабінетах зухвалі хлопи лоскочуть п’яти Всевишньому, і горять, променіють реклами хвацькими літерами, - цими літерами пишуться хроніки сучасного Києва, літопис нових часів.
* * * * *
Посеред метушіння і гомону бучних центральних кварталів, наче мушка у сяючій бурштиновій серцевині, зберігається наша історія.
Десь тут разом з поплічниками бенкетували святі руські князі; багато, до безпам’ятства пили, а потім під регіт ватаги похапцем гвалтували дівиць. Ондечки валили на землю поганських ідолів, і весело, галасливо тягли до ріки грізних своїх володарів, жбурляли у воду всесильних повелителів грому, і підхоплювала течія істуканів, і несла течія колоди з вислими золотом розфарбованими вусами, - у небуття, геть.
А он там, у княжих палатах, з мечем на боку сидів Мономах на самотній постілі, крехтів: «Ох, і тяжка моя шапка».
До речі, скільки це в грамах? Гм, майже кіло...
Міряти грамами, міряти кроками, пити густий та пахучий мед київських тисячоліть…
Ось Золоті ворота, перший блокпост країни.
Звідси йшло військо на Візантію, сюди після кровопролиття і поверталося. Ніколи у Києві не питалися: «Із щитом чи на щиті?»; наші щити прибиті до стін Царгорода.
Це - гора Щекавиця, останній притулок спільноти; місце збору у разі атомного апокаліпсису. Саме тут гадюка вкусила Олега, легендарного варязького віщуна. Пам'ятаєте? «И принял он смерть от коня своего…», - десь тут його і поховали.
А он там, на оболонських луках, у 1910 році коштом Терещенка, зовсім юного, але хваткого до інженерного діла молодика, завзятого ентузіаста повітроплавання, до нестями закоханого у небо, споруджено Куренівський цивільний аеродром. Під овацію публіки тут приземлявся дирижабль Федора Андерса і літаки конструкції студента Сікорського встановлювали рекорди. Трохи далі, над Сирецьким летовищем, намотував «петлі смерті» відчайдух авіатор Нестеров… біографії, що стали легендами; герої, чия слава або неслава рокотить над безвістю тисячоліть, прорізує забуття відлунням збуреної епохи.
* * * * *
Тут і зараз, колись, завжди наші історії перетворюються на нашу історію, закарбовуються у пам’яті поколінь, наче мушки, волею випадка застиглі у сяючій бурштиновій серцевині, чи навіть повітряні бульбашки, - іноді ювеліри нагрівають прозорий, жовтогарячий янтар, і тоді пухирці утворюють усередині каменя дивовижні об’ємні фігурки.
При оформленні сторінки використані репродукції картин Олега Васяновича "Осіннє місто" та Бориса Єрьоміна "Золоті ворота", а також фото невідомого мені авторства.