Про любов
Письменник Опришко був одним з багатьох облич багатомільйонного міста, його невиразним тлом, в фільмі, знятому на основі реальних подій, він грав би пересічного громадянина,
- масовку, яка створює фон для головних героїв, -
і це надавало йому змогу підкрадатися непоміченим до закоханих парочок та підслуховувати їхні розмови. На велелюдних майданах, в кафе, в громадському транспорті, в чергах до кас у супермаркетах, - тобто, усюди де існувала хоча б якась вірогідність почути щирі слова кохання, письменник обережно підбирався до їх потенційних промовців, настовбурчував вуха і перетворювався на слух.
Ні, Опришко не був маніяк. Він писав роман про любов.
На шляху до своєї перфектності текст мав наповнитися живою мовою вулиць, однак справа майже не рухалася.
Оце якби б юна жіночка кліпала сяючими очима, а чоловік тримав її за руку і казав: «Радість моя! Я жив в світі, що сповнений темрявою, аж допоки не з’явилася ти, мов зоря, мов ранішнє ясне сонечко. Ти засліпила мене красою, зігріла своєю ніжністю. Я хочу, щоби ти знала, як сильно я тебе кохаю. Мрію зробити щасливою кожну секунду, коли ми будемо разом… Чи ти вийдеш за мене заміж?».
А вона така: «Так! Так!» і кидається чоловіку на шию, і смачний поцілунок підтверджує їх обопільну згоду.
Звісно, така сцена помітно просунула би вперед твір майстра сучасної літератури. Однак на велелюдних майданах, в кафе, в громадському транспорті, словом, усюди, де концентруються гості і мешканці міста, ні молода шалапутна поросль, ні люди зрілі й досвідчені не поспішали із зізнаннями, теревенили бозна про що: мили кістки знайомим і друзям, обговорювали роботу… Інколи навіть складалося враження, що любові не залишилося на землі. Проте цю неймовірну версію Опришко впевнено відмітав. Просто його дослідження мають усі ознаки прикрої випадковості, - отак от в мить прозріння пояснив сам собі своє невезіння письменник. Треба брати справу до рук своїх, - вирішив він. - Досить покладатися на фортуну!
Негайно творець влаштувався в серйозну торгову фірму, зайшов в бухгалтерію по висмоктаних з пальця ділах, пригледів там симпатичну дівчину, і, улучивши вдалий момент, підкотився до неї в усій своїй імпозантній, хоча й вочевидь підтоптаній вже красі.
- Привіт, - сказав він. - Може, повечеряємо якось разом?
- Неодмінно, – відповіла вона. - Я би ще пообідала і поснідала, бо третій день на самому кефірі.
- То давай завтра підемо в ресторан.
- Ні, ні, відкладати не будемо… Зустрінемося сьогодні, відразу після роботи.