Вогонь
Сиве волосся до чогось зобов'язує.
Опинившись на березі моря, починаєш відчувати неспокій. Серце охоплює захват безмежжя, безкрайності. І накочують хвилі на берег, і скрикують чайки, твої вуха чують тривожні покрики чайок, твої тіло і мозок знаходяться на берегу, проте серце десь далеко у морі, віє вітер, вітер наповнює парус, і підхоплює, і несе твій корабель вітер, він віднесе тебе кудись в тропіки, де ночі, наче смола, де очі жінок сповнені жагою невтомної пристрасті, де запалює кров чарка вогнистого рома, і здригається ніч в пароксизмі жадань, хотінь, ти рвучко цілуєш чиїсь вуста, палкі та спекотні вуста і похапцем береш дароване ніччю тіло –
Вогонь, який спопеляє серце, горіння, що веде від тіла до тіла, юність не відає, що в цих змінах немає жодної новини, ще доведеться дозріти, прозріти…
Зрілість до чогось да зобов’язує. Дертися вгору, йти битим шляхом, лізти по кам’янистому осипу, вверх, вверх, серед снігів в свистючих хурделицях крок за кроком торувати стежину, здобути все, про що має мріяти чоловік, - владу, маєтність, гроші, любов, повагу, - і, стоячи на вершині, спокійно і впевнено споглядати зверху на осяяні сонцем долини, дивитись на скельні стіни в зарубинах альпенштоків і урвища, густо всіяні кістками невдах –
Підставити обличчя вітрам: «Чому люди не літають як птиці?» – бо вони літають інакше… Збагнути все, пізнати спокій і мудрість, сидіти на березі річки, спостерігаючи плин, без поспіху рахуючи трупи – один, два, три...
Слухати крики лелек. Їх косяки відлітають, летять у вирій.
Навіщо ти жив? Аби злічувати розбухлих в воді потопельників, цілованих в губи смертю посинілих своїх ворогів?
Старик сидів біля вогню. Він топить піч деревом, вогники танцюють на дровах, полум’я гріє його долоні, тільки шкіру, бо кров вже нічим не зігрієш, життя доходить до краю, добігає кінця.
Старик сидить на стільці і дивиться, як горить вогонь. Старість до чогось да зобов’язує.
Нарешті він зрозумів. Він не хотів бути ані Бісмарком, ані Гете, ані професором економіки, ні віршувати, ні торгувати нафтопродуктами, ні мести нюрнберзькі мостові з милості німців до емігрантів, він хотів бути собою, він усвідомив своє місце у всесвіті - серед людей, серед сотень мільярдів людей, що жили до нього, живуть нині і будуть жити опісля його смерті.
Старик дивиться на вогонь. Можна вічно дивитися на вогонь… На жаль, бог не дарував нам вічності. Владу, маєтність, гроші, любов, - багато чого… але вічності бог не дав.